Григорій Сковорода - ФІЛОСОФСЬКІ ТРАКТАТИ

Яків. От­же, що тобі ска­за­ти?

Григорій. Зго­лосіть го­лов­не ва­ше ба­жан­ня.

Яків. На­ше най­більше ба­жан­ня - бу­ти щас­ли­ви­ми.

Григорій. Хіба ж ти ба­чив звіра або пта­ха без сих ду­мок? Ска­жи ли­шень, де і в чо­му те щас­тя, яке шу­каєш? А без сього, рідний, ти сліпець: він шу­кає батьківський за­мок, але не знає, де він. Знає, що шу­кає щас­тя, але, не тям­ля­чи, де во­но, впа­дає в не­щас­тя. Пре­ми­ло­серд­на при­ро­да всім без ви­нят­ку відкри­ла шлях до щас­тя…

Афанасій. Стри­вай! Се сло­во, здається, схо­же на єресь - всім без ви­нят­ку!

Яків. Ма­буть, не за­ва­жай, па­не пра­вос­лав­ний мар­но­вір­ни­ку: все на­род­жується на доб­рий кінець. А доб­рий кінець - оце і є щас­тя…

…Скільки ми вит­ра­чаємо праці на дрібні спра­ви, а час­то й за­дур­но, не раз і на шко­ду? Важ­ко зо­дя­га­ти і жи­ви­ти ті­ло, але потрібно, і не мож­на без сього. В то­му й по­ля­гає ті­лес­не жит­тя, і ніхто на сю пра­цю наріка­ти не му­сить, бо по­т­ра­пить у тяж­ке ли­хо, хо­лод, го­лод, спра­гу і хо­рості.

Але чи не лег­ше тобі жи­ви­ти­ся са­мим зіллям су­во­рим і при то­му ма­ти зла­го­ду й утіху на серці, ніж над розкішним сто­лом сидіти гро­бом по­вап­не­ним, пов­ним же­ро­ви­тої чер­ви, що день і ніч без­нас­тан­но гри­зе ду­шу? Чи не ліпше пок­ри­ти тіло най­зли­деннішою оде­жи­ною і з тим ма­ти сер­це, в ри­зу спасіння й уб­ран­ня ве­се­лощів одяг­ну­те, ніж но­си­ти зо­лот­кані ша­ти і тим ча­сом терпіти геєнний во­гонь у душі, що бісівською пе­чал­лю спо­пе­ляє сер­це? Яка утіха від статків чи від гар­ної обс­та­ви, ко­ли сер­це за­ну­ре­не в най­тем­ні­ший мо­рок нев­до­во­лен­ня…

Чому ж мені так важ­ко? Ко­ли хто втра­пив у рів чи прірву во­дя­ну, не по­ви­нен ду­ма­ти про важ­ко­ту, а про звільнен­ня. Ко­ли ста­виш дім, бу­дуй йо­го для обох час­тин сво­го єства - душі і тіла. Ко­ли вдя­гаєш і прик­ра­шаєш тіло, не за­бу­вай і про сер­це. Дві хліби­ни, два бу­дин­ки і дві одежі: два ро­ди всього є, всього є по двоє…

…Кілька іно­земців манд­ру­ва­ли по Індії. Вста­ли якось зра­н­ку і пи­та­ють у гос­по­да­ря до­ро­ги.

- Два шля­хи,- ка­же їм щи­ро­сер­дий дідок,- ось вам два шля­хи, що слу­гу­ють ва­шо­му наміру: один навп­рос­тець, а дру­гий манівця­ми. Рад­жу йти манівця­ми. Не поспішай­те - і прой­де­те далі, будьте обе­режні, не за­бу­вай­те, що ви в Індії.

- Батечку, ми не бо­ягу­зи,- ви­гук­нув один шту­кар,- ми євро­пей­ці, їзди­мо по всіх мо­рях, а зем­ля нам, озб­роєним, не страш­на.

Ішли во­ни кілька го­дин і знай­шли шкіря­ний міх з хлібом і та­кий са­мий з ви­ном, наїли­ся і на­пи­ли­ся дос­та. Відпо­чи­ва­ючи біля ка­ме­ня, про­мо­вив один:

- Чи не по­да­рує нам бог іншої знахідки? Здається, щось ба­чу на путівці по­пе­ре­ду, гляньте, он по той бік прірви щось чорніє…

Один ка­же: «Шкіря­ний лан­ту­шисько»; дру­гий га­дав, що об­горілий пни­ще; іншо­му ма­рив­ся камінь, іншо­му - місто, а ще од­но­му - се­ло. Ос­танній мав рацію: во­ни там посіли, на­т­ра­пив­ши на індійсько­го дра­ко­на,- всі за­ги­ну­ли.

Врятувався один, що був дурніший та обе­режніший. Сей за де­яки­ми оз­на­ка­ми і жах­ким пе­ред­чут­тям ли­шив­ся, на­чеб­то за нуж­дою, по сей бік гли­бо­чез­ної яру­ги і, по­чув­ши страш­не вит­тя вми­ра­ючих, швид­ко звер­нув набік, ствер­ди­в­ши сим ста­ро­дав­ню при­каз­ку: «Ма­тері бо­яз­ко­го си­на пла­ка­ти нічо­го».

Не пе­ре­чу: ся бай­ка не­муд­ра, але во­на точ­на по­до­биз­на жит­тя людсько­го.

На землі на­род­же­ний най­швид­ше пот­рап­ляє в не­щас­тя че­рез своє поспішли­ве на­хабст­во, і ска­жу на до­да­ток, що той, який не ра­диться, тер­пить най­більшу біду; міцні-бо для лю­ди­ни її сло­ва, і пот­рап­ляє во­на в по­лон гла­голів вуст своїх. Пог­ляньте на людську юр­бу і по­ба­чи­те, що не ли­ше літні, але й най­мо­лодші уле­щу­ють се­бе, що во­ни озб­роєні ро­гом од­но­ро­га, який ря­тує їх від не­щасть, і вва­жа­ють, що, як очам їхнім не потрібні оку­ля­ри, так і світло й по­ра­да не потрібні їхньому сер­цю.

Ся дум­ка зро­би­ла їх не­обач­ни­ми, на­хаб­ни­ми на шля­хах своїх і впер­ти­ми.

А що, ко­ли мій муд­ра­гель-мо­ло­ко­сос зро­биться двох чи трьох мов па­пу­гою, по­бу­ває у вельмож­них ком­паніях і у слав­них містах, ко­ли озб­роїться ариф­ме­ти­кою і ге­омет­рич­ни­ми ку­ба­ми, прой­шов­ши че­рез де­сят­ки лю­бов­них та гро­ма­дянських історій і про­ковт­нув­ши пев­ну кількість ко­пер­ни­ко­вих пілюль? Тоді Пла­то­ни, Со­ло­ни, Сок­ра­ти, Піфа­го­ри, Ціце­ро­ни і все ста­ро­давнє зда­ються йо­му ме­те­ли­ка­ми, що над зем­лею літа­ють, порівня­но з на­шим ви­со­ко­лет­ним ор­лом, який аж до сон­ця нез­руш­но­го злітає і пе­ре­ра­хо­вує всі ост­ро­ви в оке­ані.