Борис Грінченко - На Розпутті

- Того, що якби менш було таких, як ти, то, може, не так треба було б нашому брату і в шкоду лізти.

- А я чим причиною?

- Тим, що людей дуриш! Мало ти вже наділів покупив у добрих людей?

Громада зацікавлена прислухалась до спірки. В купках покидали балакати і підійшли до діда Степана. Його всі знали, що він кожному в вічі правду каже,- тим і зацікавлювалися його спіркою з сільським глитаєм: самі вони цього добродія лаяли тільки поза очі. Почувши докір про землю, добродій "при часах" сердито пирхнув.

- Разві я винуват, що лежобоки продають!

- Та вже ж!..- Де ж таки видано, щоб Артемко Гугняй був винен!

- Я тобі не Артемчо і не Гугняй! Я тобі Артьом Яковлевич Семьоненков! - скрикнув той, почервонівши з серця.

- Та вже ж: є такі дурні, що й так тебе звуть! - спокійно відказав дід Степан. - А я так тебе зватиму, як тебе звано тоді, як ти панським попихачем був. Бо ти не думай, що як завів бакалію та шинок та п'яних людей дуриш, то вже й покращав. Хіба не знають люди, що ти з Олійниченком накладаєш?

- Як ти можеш такоє виражать? У нас свої дєла, кумерчецькі! - одмовив Семененко.

- Кажи кому іншому - я не маненький! Ото ж твоя й кумерція, що окономія грошей наймитам не дає, а до тебе квитки дає.

- А мені какоє дєло до економії? Коли вам квитки не наравлються, то не беріть.

- Еге, не беріть! - озвався хтось із сміліших.- Як чоловік з того живе, а грошей не дають. На,- кажуть,- квиток і набери у Семененка чого тобі треба, а ми, як будуть гроші, Семененкові заплатимо.

Поневолі чоловік іде та й бере.

- Ну, та не дурно ж твої гроші пропадають! - виправлявсь Семененко.

- Вже ж не дурно, та тільки ти на квиток даєш так, що стоїть руб, то за його півтора береш - от тобі й бариш. Та й Олійниченкові бариш, бо ти йому за те з рубля платиш, щоб він не гроші, а квитки давав.

Цьому була правда. Такий порядок був за Галушківського, а за Гордія зник був, поки Гордій сам видавав гроші наймитам. Але з того часу, як він усе більше та більш одбивавсь од набридлого йому господарства і віддав виплату наймитам до рук конторникові,- цей порядок знову запанував, хоч Гордій про се й не знав. Семененко тепер не міг нічого на те сказати і тільки огризнувсь:

- Не вигодно - не бери!

- Знаємо ще й те,- не покидав свого дід Степан,- як ти взяв скуп з економії.

- Откуда ж би то ти знав?

- А знаю! Люди хотіли в окономії брати землю, та не давали стільки, скільки окономія хотіла. А тебе Олійниченко підпрохав, а ти прийшов та начебто взяв ту землю. А ми повірили та й заплатили дорого, щоб у тебе переняти. Хіба не правда?

- Мало чого люди не накажуть! Хотів узять, бо думав, що вигода буде, а як ви дорожче дали, то й беріть! - промовив

Семененко і, одвернувшись, пішов геть.

- Добре! - загомоніли люди.- Оце так вичитав! Спасибі дідові Степанові!

Тим часом вийшов староста з писарем. Люди повставали,- починалася громадська рада.

Писар, відомий уже нам Іван Іванович Попов, заходився вичитувати щось із паперів, та люди мало те слухали, маючи все одну думку. Як писар, повичитувавши своє, завернувсь і пішов у волость, громада зупинила старосту.

- Стривайте, дядьку Герасиме.- А що ж про луку?

- Та що ж про луку?

- Та що там чуть?

- Та хто його зна, що воно чуть...- одмовив староста, скидаючи шапку та чухаючи потилицю.

- Кажуть, подав пан бомагу?

- Та кажуть...

- Та хто ж казав?

- Та я од людей чув...

Громада не знала, що робити. Справді, офіціально нічого не було відомо, а поголоску про луку пустив Олійниченко, маючи своє на думці.

- Кажуть,- почав Грицько,- що щось приїде, одбере в нас луку і гроші за те, що косили її. А якщо не дамо грошей, так цінуватиме.

- Овва! Підожде!

- Де таки видано, щоб усю громаду цінувати!

- Авжеж - ні!

- Такого й закону нема!

- Нєт, єсть! - озвавсь, як Пилип з конопель, Семененко.

- А ти хіба знаєш?

Пішли до писаря. Писар довго морочивсь, вишукуючи, що треба, та гримаючи на мужиків за те, що не дають йому робити діла, але таки знайшов десь, що є такий закон.

- А що?! - спитався Семененко.

- Так то ж тоді, як громада справді винна, а не тепер.

- За свою землю та ще й будемо платити.

- Та вона ж наша з діда й прадіда!

- Дозвольте, люди добрі, мені слово сказати! - озвавсь чийсь голос.

Молодий парубок, скинувши шапку, виступив з громади. Хто знав його перш, тому важко було б пізнати в йому Андрія - так одмінився він - постарівсь і змарнів. Глибока зморшка лягла між бровами, але очі тепер мов палали.

Люди озирнулися на його. Хоча парубки й не можуть мішатися до громадських справ, але Андріїв батько був хворий і в громаду не виходив,- тим Андрій міг тут бути.