Борис Грінченко - На Розпутті

- Нехай буде, що буде! - казав він собі.- Але треба спершу це довести до краю. А там нехай не здивує!

Андрій досі не був у Демида. Пішов до його порадитися другого дня після громадської ради. Але як на те Демид ще зранку виїхав у місто і казали, що на кільки днів, бо має там діло. Цього Андрій не сподівавсь, і це йому було дуже погано: він певний був, що такого порадника, як Демид, другого не знайде. Треба було дожидатися його.

Але ще не встиг Демид вернутися, а вже приїхав пристав з становим. Вони звеліли зібрати громаду, поки сами обідали в Гордія. Пообідавши, пішли у волость. Громада вже стояла, дожидаючись панів, і розступилась на два боки, щоб дати й пройти до рундука. Пани посиділи трохи у волості, а далі вийшли на рундук, і пристав почав читати якийсь папір. Громада нічого не розуміла - чула тільки, що про неї та про Раденка.

- Розібрали? - спитався пристав, прочитавши.

- Ні! - як одна людина, одмовила громада.

Пристав здивувавсь.

Ну... ну, так я вам удруге прочитаю!..

І він знову почав читати.

- Розібрали?

- Ні!

Пристав був зовсім збентежений.

- Але ж ви чуєте: "по указу...",- і він знов почав вичитувати і дочитав би аж до краю, якби становий не зупинив його.

- Стривайте, Григорію Григорієвичу, може, так буде краще. Слухать! - гукнув він на громаду і почав казати, що вони, мужики, повинні віддати панові Раденкові луку і заплатити три тисячі рублів. Йому здавалося, що мужики його зрозуміли (він і не помилявсь), але як він доказав своє і пристав знову спитавсь:

- Ну, розібрали тепер? - уся громада відмовила знов:

- Ні!

- А, скоти! - вилаявся становий.- От я вас навчу розбирать!

Старий дід Степан виступив з громади і вклонивсь.

- Простіть, пане,- ми люди темні - де нам усе розібрати. Цебто ви про луку?

- Та вже ж!

- Так вона наша, з діда й з прадіда наша.

- Була ваша, а тепер - ні! - відмовив становий.

- Ні, вона була наша й тепер наша! - відказав йому дзвінкий Андріїв голос.- Наша буде! - додав він, виступаючи з громади.

Становий так і стрепенувсь.

- Що? Ти смієш так казати? Бунтовник! Старосто, візьми його в холодну!

Ніхто й не ворухнувсь.

- Та що це тут? - скрикнув становий, збуряковівши.- Де староста? Старшина?

Але і староста, і старшина на той час десь зникли.

- А, ви так! Я ж вам! Іди сюди! - крикнув він на Андрія.

- Чого? - спитався той.

- Іди сюди!

- Чого?

- Громадо! Зв'яжіть цього чоловіка!

Громада не ворухнулась.

- Та що це - бунт? - ще раз спитався становий.

- Не бунт,- скрикнуло кільки голосів,- а нема за що його в'язати, бо ми всі так кажемо, як він.

- Ах ви ж!..- вигукнув становий лайку і ту ж мить, стиснувши кулаки, кинувся з рундука і вдарив з усієї сили в обличчя першого, хто стрівсь йому. Перший був дід Степан; кров залила йому обличчя, і він упав додолу.

Громада мов здригнулася, мов щось загуло в їй і стихло.

- А, ти бунтувать! - скрикнув становий і замахнув

Андрія. Але Андрій як залізними кліщами вхопив станового за руку.

- Пане! Нас цар визволив од бійки! - промовив він, важко дихаючи.

- Що? - заревів становий і ту ж мить лівою рукою з усісили вдарив Андрія по щоці. Не тямлячи сам, що він робить, Андрій смикнув станового за руку, і за мить той лежав долі.

Пристав побачив це, кинувсь у волость та й чкурнув другими дверима аж до Гордія в двір.

- Стій, не руш! - крикнув громада на Андрія.

- Пусти його!

Андрій нехотя пустив. Становий устав.

- Старшина! Урядник! - хрипко закричав він.

Ніхто не приходив.

- А! Так, бунтовники! - вигукнув він.- Я вам!..

І, швидко повернувшись, збіг на рундук і побіг слідком за приставом. Безпечно добіг він до Гордієвого будинку і там стрів блідого з переляку пристава.

Через півгодини обидва вже їхали в місто. В місті вони наробили галасу...

А тим часом і радівська громада не гаялась. Як люди побачили, що становий утіка, то кільки голосів тюкнуло на його, а вся громада зараз загомоніла:

- Як це так? Защо він б'ється? Мало вже він і так бив? Та то хоч б'є так, кого нападе, або десятників, як у його на стійці бувають, а це вже й у громаді почав битися.

Громада обурилася.

- Де писар? Будемо писати прошення на станового.

Але і писар, і старшина кудись утекли. Кинулись їх шукати, та ніде не знайшли.

- Нехай Андрій пише! - гукнуло кільки голосів.

Зараз же винесено з волості стіл, поставлено на рундуці, і Андрій сів за його. Громада казала йому, що саме писати, вислухувала написане, виправляла або додавала. Години за півтори папера написано. Це була скарга і на Гордієву економію, і на суд, і на станового. Написано її кшталтом громадської постанови. Треба було підписуватися. Але як до того дійшло, то виявилось, що в старости нема печаті, а старшина з писарем так-таки десь і поділися,- а вони повинні засвідчити постанову. Хоч хотіли, хоч не хотіли радівці, а мусили відсунути цю справу і постановили зійтися завтра знову, привести старшину й писаря, попідписувати й засвідчити громадську постанову і зараз же їхати з нею дідові Степанові та Андрієві в місто аж до губернатора, "а коли можна, й вище".