Борис Грінченко - На Розпутті

- Ну, яка там контора,- відмовив той,- то панська хата,- ото ж і пан пішов.

- Який пан? - спиталася Орися.- Отой панич?

- Ну-да, гарним дівчатам усе паничі сняться,- відмовив жид, сміючись.- Коли ж то не панич, а пан.

- Як то пан? - ледве вимовила Орися, чуючи, що в неї ноги трусяться.

- Ну,- як пан? А так пан, що він тут пан, у цій окономії. Якби він був панич, то він був би панич, а то він має жінку й дитинку, ну, то він пан.

Світ обертом пішов Орисі. Вона ледве могла встояти, але перемогла себе...

Не помітила, як перебігла Радівку, але вийшовши з неї, почула, що в неї нема сили далі йти. Сіла під вербою, що росла за селом над невеличким струмочком.

Не розуміла спершу, що саме зробилося. Тільки чула, що зробилося щось велике й страшне. Так, мовби все завалилось. Але дедалі вона потроху починала розуміти своє становище. Зрозуміла, що той, кому вона так без краю вірила і все віддала,- одурив її. Тільки грався з нею, бо в його є "жінка й дитинка". "Жінка й дитинка" - ці слова, мов грім з неба, вдарили її, і вона й тепер усе їх чула, вони й тепер дзвеніли їй у вухах.

Так ось як: все, що було, це омана. Всі його поцілунки та впевнення - се дуріння, брехня. Йому все це було так, як і не було, але їй!..

А може, всього цього й справді не було? Орися до пуття н знала, чи було воно, чи не було. Силкувалася згадати, але думки, образи тільки плуталися в голові. Може, це сон був?

А, ні, не сон! Було! Було, бо вона, Орися, вже не та! Ой, боже ж! Боже! Боже!

Так це була брехня? І як він цілував - се брехня? І як казав, що вона йому рідніша над усе на світі, що вона ясочка, сонечко,- то се була брехня? І як він дивився їй у вічі своїми зорями-очима, то се теж була брехня? Ні, ні, вона цьому поняти віри не може, це якась помилка, це не те! Це жид помиливсь. Може він не пізнав Гордія, а може, Гордій чого до пана прийшов. Треба впевнитися, треба довідатися! Та як? У людей розпитатися? Ні, люди збрешуть, або помиляться, або догадаються. Треба самій, самій!

Схопилася з місця і кинулася назад, у Радівку. Перебігла край слободи і опинилася перед Гордієвим будинком. Незважаючи нітрохи на людей, що ходили в дворі, кинулась на рундук і вбігла в хату. Перше, що зустрілось їй - була Ганна з дитиною на руках. Дівчина зупинилася на мить, а далі, вхопивши тремтячою рукою Ганну за руку, вона благаючи промовила:

- Скажіть, скажіть: ви йому жінка? Це його дитина?

Страшенно здивована Ганна тільки дивилася на дівчину.

- Ганно! - промовив Гордій, виходячи з другої хати, і зупинивсь: укупі з Ганною була Орися. Вона теж уздріла його і кинулась до його.

- Так ти мене одурив? Се твоя жінка? Жінка й дитинка?

Дівчина ще раз глянула на злякану Ганну, на скам'янілого Гордія і зрозуміла, що помилки не було.

- А-а! - якось несамовито, гостро скрикнула вона і прожогом кинулась геть з дверей, перебігла двір, слободу і побігла геть у поле...

Тієї ж хвилини, як Орися вибігла з хати, вийшов з неї й Гордій. Ганна безсило схилилась на канапу. Все зрозуміла, але вона цього не сподівалася. Правда, їй давно вже тяжко було жити. Але це!..

Дитина заплакала в неї на руках. Ганна встала і понесла її в свою світлицю. Без думки про те, що робити, положила її на ліжечко, приспала. Дитина тихо заснула, а Ганна зосталася над нею непорушна. Силкувалася подужати себе. Хотіла бути спокійною, бо так багато треба було рішити питань, а проміж їми одно - таке, що від його залежало тепер усе її життя.

Хотіла сама собі вияснити своє становище. Почала зга-Дувати минуле, збираючи факти, роблячи виводи.

Еге, вона давно нещаслива. Чому? Адже як вона йшла за Гордія, то любила його і він її любив. Чому ж так сталося?

У їх давно нелад. Вона добре сама знає свої вади, але знає також і те, що Гордій не дбав про згоду, а навпаки, за останній час видимо відрізнявсь од неї. Вона це бачила і навіть ніби розуміла, що мусить щось зробитися таке, що якось дасть вийти з цього важкого становища. Але такого не сподівалася!

Нащо він її так образив? Коли всякі почування у його в серці до неї вже вмерли, коли він міг знаходити щастя тільки з іншою,- чому він не сказав цього просто? Вона того ж дня поїхала б відціль, і діло зробилося б просто, щиро, найголовніше - щиро, без сієї плутанини з брехні, серед якої опинились тепер усі троє: і Гордій, і вона, і та бідолашна дівчина. Гана згадала собі Орисю, і їй зробилося шкода дівчини. Її обличчя, її слова, її скрик - усе доводило виразно, що її тяжко одурено. І хто ж одурив? Гордій!

До дівчини почувала жаль, але до Гордія зовсім інше. Думки її про те, що Гордій буде героєм, не справдилися - се знала вже давно, вже й звикла до того, що Гордій не герой, а проста людина. Але тепер!.. Тепер вона довідалась про таке, що відразу скидало його з усякого п'єдесталу, і Гордій навіч їй падав... А обурене почування вимагало задовольнення. Вона знає добре, що тут їй більше нема місця. Вона сьогодні ж скаже йому про це і, як тільки можна буде, швидко поїде до матері.