Борис Грінченко - На Розпутті

- Бач, кинув лопату! - подумав Демид про Трохима і відразу почув до його таку злість, що трохи не побіг зараз же з лопатою до наймита. Але зупинився і нащось глибоко всадив лопату в землю, надавивши її ногою. Звиклі до роботи руки перехилили лопату і вивернули грудку землі. Не розуміючи сам, нащо він те робить, Демид знову поставив лопату під ногу і наліг на неї. Лопата вгрузла в землю. Демид вивернув землю і знову застромив лопату й вивернув. І він почув, як та сила, що була зараз у його в грудях, уся повертається в оцей бік, од цієї землі, і йому схотілося робити, робити. І, напруживши всю свою мужню силу, він почав копати далі канаву. Лопата за лопатою одверталися швидко, але Демидові здавалося, що він дуже повагом робить, і він усе швидше та швидше совав лопатою. Піт крапав йому з обличчя, але він того не помічав і все кидав та кидав лопатою, різав та різав нею землю.

Почув, нарешті, що втомився дуже. Кинув лопату, утер спітніле обличчя і сів на купу землі, важко дихаючи. Стало спокійно. Зовсім не так, як там, у лісі. Почав знов думати. Що сталося? Що відмінилося? Нічого: все так саме, як і було. Там. глибоко в душі, болить, правда. Але ж воно боліло весь час. Сьогодні тільки вражено наболіле місце. Перещемить,- затихне. Він не має щастя, а всі його мають. Усі? Як йому не сором було це думати! Стільки горя на світі, що перед тим горем його маленьке лихо!.. Ну, нехай він сам нещасливий!Чому? Тому, що він любить Ганну, а вона не його, а Гордієва? Але ж хіба од цього він менше любить її? Хіба це не дає йому любити її? А в цьому, в любові, уся й сила! Аби любов, а то де любов, там і щастя! Це так просто, так зрозуміло, так гарно. Аби в його в серці любов панувала, то й щастя буде. Він був там, у лісі, нещасливий. І це тим, що тоді в в серці тієї любові не було. В його в серці був тоді самий егоїзм та ще заздрість. Еге,- він заздрив тій молодій любій парі, заздрив Гордієві. Та хоч би заздрив, а то!.. Чим винен Гордій, що Ганна покохала його, а він Ганну? Та й хіба Гордій знав, що в його було на серці? Хіба він, Демид, сказав про те Гордієві, як другові? І він ще міг після цього нарікати на Гордія!.. Він усе ж любитиме Ганну,- хіба це не однаково?

- Брехня! Сам себе дуриш! - кричало в його в душі.- Дуриш, а добре знаєш, що ні, що не однаково, що тобі іншого щастя, іншого кохання хочеться.

Ну, то й що? Правда! Та се вже не переміниться. Але заздрити, злувати - як се недостойно путящої людини! Коли болить,- хай болить, але заховається глибоко, не вилазить на світ, не псує душу, не заставляє заздрити навіть Орисі та Андрієві!

Любі, молоді, щасливі - по-своєму щасливі, а він по-своєму. Хай же вони будуть щасливі! Який гарний цей Андрій і яку гарну він собі дівчину знайшов. Вона буде йому доброю жінкою. Шкода тільки, що неписьменна. Та Андрій навчить. Будуть щасливі,- любі, гарні!

Демид устав. Було йому легко. Був навіть радий, радий з усього. І з того, що на небі ясно й пишно сяв місяць (він засміявся, згадавши, як вилаяв місяць), і з того, що навколо листя шелестіло, і тому, що Андрій та Орися будуть такі щасливі. Він скинув лопату на плече і пішов у хату, бо йому хотілося бачити людей, розмовляти з їми. Але біля дверей він зупинився:

- А чи піду я туди? Чи побачу я її?

Яке питання! Вже ж він піде і побачить! За що він ображуватиме друга, що не зна нічого? Нема чого боятися, що їм ніяково буде зустрітися з Ганною: нічого не буде, бо нічого не одмінилося: вона любила Гордія і любить його, він любив Ганну і любить її. І він піде, і побачить її, і все буде добре.

І він одчинив двері, переступив двома ступінями темні сіни і ввійшов у хату.

- Мабуть, дожидалися мене! - промовив він весело.

Вони справді його дожидалися.

Невважаючи на те, що завтра був день робочий, Демид довго ще не спав, то розмовляючи з старими, то сидячи потім сам з своїми думками біля одчиненого вікна.

Першого ж свята Демид пішов у Радівку. Він ізнов проходив тим лісом і поминав те місце, де добачив Орисю та Андрія, і те, де він сидів і де його обгортала ніч... Але тепер інші почування панували у його в душі...

Дійшов до Радівки, поминув слободу і підійшов до панського одноповерхового будинку з ґанком та з колонами. Зараз же в дворі його стрів Гордій:

- А, от спасибі, що прийшов! - скрикнув він, щиро стискаючи Демидові руку.- А я вже думав: якщо сьогодні тебе не буде, то в неділю поїду та силоміць заберу тебе. Ну, ходім же до хати.

І Гордій повів Демида в хату, і вони обидва посідали у невеличкій, з старими меблями, але чепурненькій вітальні.