Борис Грінченко - На Розпутті

- А хіба трапляється?

- А чому - ні? Так одного разу об'їзному боки полатали вночі!.. А то й Галушку самого... Одного разу пасуть наші люди воли - восени діло було - і я там був. І всі ми парубки здорові. Коли це набіга Галушка верхи, нагай у руці, а сам один,- мабуть, десь їхав та й побачив нас. Набіга та зараз:

- Ви, такі-сякі, нащо пасете на панському?

Та як підскочить та мене по плечах нагаєм, а тоді другого парубка. А далі - зирк,- аж воли не на панському, а тільки біля межі. Я тоді як скочу та як смикону в його з рук та його тим нагаєм - раз! А другий парубок підбіг та тягне його з коня. Та тільки й здоровий же каторжний Галушка: висмикнув у його руку та як дасть коневі ногами в боки, - так той кінь, як змій, і стрибнув на нас, за малим не подавив, - ледве оступились, а Галушка втік.

- Ну, що ж він тоді?

- Та що? Він уже давно уївся в наших людей, а тоді ще почав дошкуляти. Був у нас клапоть луки. Він зазмагався за той клапоть: якономичецький та й якономичецький. А він - наш. І вже так, що й мірщика кличе. Приїхав мірщик, почав міряти і той клапоть до економії міря. Ми тоді громадою зібралися - не даємо і мірщика прогнали...

Андрій спинився, і обличчя в його відразу похмарніло.

- А тоді ж що? - спитався Демид.

- А тоді він у суд! Оце вже другий год позиваємось... Він править не то йому землю, а й гроші щоб заплатили за неї - по 20 рублів за десятину, бо воно лука, - говорить, - сіно... а тієї луки 10 десятин, то щороку це 200 рублів, а ми ту луку косимо, відколи воля вийшла, - то хіба се мало нам платити? А наша радівська громада невелика, 300 душ.

Андрій замовк, і обличчя в його зовсім осмутніло. Трохи згодом він махнув рукою і ще щось хотів був казати, але ж ту мить двері відчинилися, і новий гість уступив до хати.

- Здоров, Демиде!

- Гордій!..

Це був справді Гордій. Демида не здивувало, що він прийшов, бо знав з його останнього листа, що він має приїхати. Товариші поцілувалися.

Андрій почав прощатися і пішов.

Товариші цікаво розглядали один одного. Гордій був такий, як і перш, тільки щось лягло на його обличчя таке, що зараз брало очі, скоро на Гордія глянеш. Щось невпокійне, мінливе пробігало по тому обличчю, дивуючи Демида.

Гордій теж дивувавсь на товариша. Той заріс дужче бородою, обличчя йому погрубішало. Очі, які були спокійні, такі й тепер. Але вся його постать, одягнена не в звичайну Гордієві панську одежу, а в сільську чумарку, - якось покремезнішала, змужичіла.

- Та й селянин же ти зробився! - вимовив нарешті Гордій. - Та тебе й не пізнаєш, що ти був коли городянином. Що ж ти робиш, як ся маєш? Чув, чув, що ти тут зробився народним просвітником, ще й "толстовцем".

- Нащо так казати і виясняти те, що ми робимо, неодмінно чужим впливом? І чи багато нового в тому, що я кажу чи роблю? Чи дуже це різнить з Шевченковими поглядами на себе: бувши інтелігентом (адже він був інтелігент!), зоставатися мужиком, одружитися з мужичкою, а не з "панночкою одукованою"? Ні, не від Толстого світогляд мій іде, а від Тараса Шевченка. Він не одрізняв націоналізму од демократизму. Так думаю й я. Коли б я прийшов до народу "паном” хоча б і ліберальним, то він мені віри не поняв би і мої слова хоч і слухав би, але думав би, що я брешу. Я й зважився спершу заробити сю велику річ - народну віру. Заробити ж її можна, тільки виявивши себе людиною що робить практичне діло, таке, що його годує, виявивши себе тим, що народ зве словом хазяїн. Найзручніший до цього шлях був заходитися коло своїх господарських справ. Я й заходився.

- І вірять же тобі?

- Як тобі сказати? Дехто вірить, наприклад,- оцей Андрій... А інші... наш народ хитрий дипломат у відносинах до інтелігенції. Інший добродій знатиметься з тобою кільки років, розмовлятиме часто і, здається, віритиме всьому, що ти скажеш, а потім виявиться, що, слухаючи тебе, він до кожного твого слова додавав "брешеш".

Гордій зареготався:

- Ну, братику, так далеко не сягнеш!

- Еге, але це доводить, що якомога більше такої роботи треба. Що більші мури постали проміж інтелігенцією та народом, то більшої праці треба, щоб їх розваляти, бо тільки тоді, як їх не буде,- тільки тоді ми виграємо справу.

- Виграємо! - промовив зітхнувши Гордій.- Боюсь я, що мало ти можеш зробити при всіх таких обставинах. Що важить твоя діяльність проти роботи всіх тих сил, які держать маси в темряві, в некультурності?

- Звісно, я сам, один - нуль; але я певний, що не буду сам, за мною йдуть і прийдуть інші.

- Знаєш, ти вмієш упевняти,- сказав Гордій, стискаючи руку Демидові, і почув, що смуток наліг йому на серце. Колись і він, Гордій, умів упевняти. А тепер, слухаючи щирого Демида, йому хотілося сказати: "Це все добре, але нащо? Адже..." Але він нічого не сказав і тільки сумно похнюпив голову. Враз підвів її.