Марко Вовчок: Павло Чорнокрил

Такеньки минув тиждень, - коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно - ніхто не всміхнеться; розмова тиха.

- Мабуть, мені помирати? - спитала Галя.

- Смерть не виміча нікого, моя дитино! - одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.

- Ви пожили вік, бабусенько... - промовила Галя.

- Пожила, доню. Смерті од Бога дожидаю...

- А я не сподівалася своєї такеньки хутко...

- Вона приходить непрошена, моя дитино!

- Он торік умерла Катря Кравчиха - молоденька, як ягода, була, - озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.

- А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! - пригадала друга, зітхнувши.

- Люди молодії які мруть! - додала бабуся, схилившися на руку журливо.

День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.

- А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, - каже на Галю стара бабуся.

- Він зараз прийде...

- Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино... У кого він позичає?

- Я не знаю, бабусю...

- То я посиджу з тобою. Як тебе саму кидати?

- Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз... прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.

- Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе...

- Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться... Я вже й одужала трохи... Здоровіш мені... А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали... Вас дома виглядають, не спатимуть...

- Не спатимуть-таки, правда! Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачать, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі Богу! Прощавай, дитино!

І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхнулося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить...

А його нема та й нема - і довго не було.

Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя... все його не було... Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч... тоді він прийшов.

Вона руки до його простягла у радощах.

- Павло! ходи сюди до мене, серце!

Він до неї доступив і став.

- Схились до мене, підведи мене трохи.

Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.

- Павло! - кажуть... - Я вмру, мені тебе кидати жалко-жалко!..

Він весь затрусився.

- Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила... Я буду Бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе... я люблю тебе рідненько!..

Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч, - хотів бігти - не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.

Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.

Він кинувся до віконця - одсунув, кинувся до дверей - відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей... Озирнувсь - вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане...

На другий день Галі ще гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають... Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чує, не знає...

Ідуть дні, полегкості нема їй... Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.

Зійдуться.

- Що? - поспитає вона.

- Так саме... усе гіршає! - одкаже...

Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.

- Оце вже вона не переживе цієї ночі, - кажуть Павлу. - Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.

Він подививсь - вона наче тихо спала.

Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.

- Боже мій! Боже мій! - скрикнула. - Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?

- Дівчино! - промовив їй. - Як воно нам само складається... Я гадав... я думав - на все піду, аж ось мені дорога гладка.

Уступає у хату Павло, коли чує:

- Се ти, коханий?

Хотів ступати далі - похитнувсь.

- Не говори до неї, - шепотять йому молодиці в уха, - стань так коло неї, постій.

Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла - всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.

- Се буває перед смертю, полегкість така... - жебоніло поза плечима в Павла.

На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.

Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: «В мене жінка присмертна», - одпрохався тим.