Марко Вовчок: Павло Чорнокрил

Думу, думу в його було, як того шуму на морі, та все об дівчині, усе об неї.

«А ось я її, либонь, і побачу», - подумав, коли вона йому назустріч, з-за соснини, уявляє.

- Добривечір! - промовила.

Він іздригнувсь, мов нахідка йому несподівана...

- Добривечір, - одкаже їй, та наче ще й славний вечір сказав.

Вона його пита: чи дуже втомивсь на роботі?

- Ні, - одвістив.

Пита: чи трудна в їх панщина? Каже: трудна.

- Та по панщині усі додому, до своєї хати, ідуть на спочивок, - в мене бігма тепереньки ані хати, ані господи.

Заговорила... сльози покотилися, посипались по личку.

Тронулося серце Павла, та наче не з жаління, наче з радощів. Якось любо йому було бачити сльози ті, якось мило. Не думав він спиняти їх, не хотів слова мовити. Стояв, дививсь - от мовби знайшов, що шукав, що треба було, та й став: і любує, і радіє - найшов! чує...

- Боже ж мій милий! як важко! - промовила до його. - Чи усім так важко буває? парубкам, як дівчатам?.. Та парубок не заплаче, мабуть, такеньки от, як я...

А Павлу чулося, що вже в самого око застила сльозою... Одкаже:

- Чому?

- Кремезні люди, славлють... Як вас зовуть? - спитала.

- Павло.

- А на прозвання?

- Чорнокрил.

- А мене зовуть Варкою, по батькові я Линівна.

- Сумуєте ви дуже у нашій стороні? - їй каже.

Стиснула вона білими руками, влилася знов слізьми...

Він неначе того й жадав і змовк.

- Ходіть, - промовляє вона крізь сльози, - ходіть за мною, подивіться!

Веде його на згірочок та й показує. - простягає руку вдалину: у присмерку ледве-на-ледве по степу росяному шлях мрівся... «Се, - каже, - се шлях на мою сторону».

Поглянув він на той шлях, та і в його серце розжалілося, як наче од свого власного смутку.

Стояли собі, забувшися, що час не стоїть.

Вона питала: чи є в його мати? чи батько живий.

- Нема в мене ні батька, ні матері.

- Як і у мене, - каже, - і я сирота.

Любо йому було те слово почути, як же любо! Коли б родина була в його - сам би відцурався тоді.

А жінка? А Галя його?

І промигнула вона в його по душі, як холодний вітер, і вже ніяк не зміг він ані мислі одігнать, ані занедбать думки тієї: наче холодний вітер, кажу, віяв по душі з тією думкою.

А дівчина пита: де його хата стоїть, які в його сусіди?

Він розказав, де його хата стоїть, пойменував сусід своїх - не наменув тільки про Галю. Йому усе чогось здавалося, що ось-ось поспитає дівчина в його: «А жінка ваша?» - і серце йому омирало...

Півні заспівали по селі.

- Та вже пізненько! - промовили обоє разом. - Се вже перші півні співають.

- Прощайте! - каже Павло.

- На добраніч! - привітала його дівчина, зникаючи у темноті.

Бачилися і на третій вечір, бачились і на четвертий; стали сходитись щодня. Смеркає, вечір - вони й стрічаються. Він не просив виходити, не казала вона - вийду, а якось сам він дожидав, вона сама вийшла. Розмовляють, розпитуються, розказують. Він ізгадав, як служив колись у лихих людей наймитом... Ніхто ще такечки не нарікав на його долю недобру, ніхто ще такими сльозами бідування його не оплакав - жаркими та гіркими, - так-то йому здавалося, - як ся дівчина чужостороння. Вона знов йому вимовляла свій жаль, свою тугу на серці... як же жалував, як спочував! Адже й на світі йому не було ще такої другої безщасної, такої любої дівчини!

День по дню минає, вечір по вечорі, а вони собі усе сходяться, та говорять, та усе лучче звичаються. Скаржиться дівчина на тугу, а вже в самої серце дуже весело чогось стрепехається - туга тая розпадається наче. Жалує він її сльози журливії, а ще лучче - любує поглядом ласкавим. Спершу дожидали побачиться так, як дня сонячного, що його дожидає чоловік і радіє; одживіє, дождавшися; а далі вже стали дожидати з тугою пекучою, з смутком нетерплячим, як кохання того дожидають...

Авжеж! покохалися! А ті любощі-немощі - гірш вони над усі болещі у світі, не одходить від їх ні жодна воріжка-знатниця. Вже й літечко красне розповнилося, цвіло, а Варка все ще не знала, що він жонатий. Чи то ж село маленьке, чи то ж усіх назнаться? А вона ж із двору панського не виходила. За його ніколи не говорила нікому і ніколи не питала нікого.

А Павлу все важче та важче ужитися. Те кохання, що його одживило, живу й муку йому собою завдало. Частесенько-часто, сидячи поруч із дівчиною, роздумувався він про свою жінку; слухаючи дівчину, чувся йому голосок із його хати... А прийде додому: й нудно й трудно, і уразливе й соромно... шукає-питає якого діла - робота рук не йметься; заговорить - гірка його розмова, ущипливі слова... А Галя все так, як і була, - привітна та ясна. Як вже він не вередує, вона догоджа. Бувало, чого вже вона не почує, чого він не скаже, як не зневажить! а вона: «Голубе мій! серце моє!» Обніме свою голову він та й із хати утікає.