Та й розказую йому, що чув. А він слуха. Ідемо панським шляхом - широкий шлях, крізь пущу від краю до краю, звавсь панський, бо ним пан їздив гуляти, коли з убочної просіки Максим, а за ним якийсь незнайомий кремез. Максим високий, а той і Максима переріс, голова руда, як щире золото, а сам чорнявий.
- Усе гаразд, - каже Максим.
Той незнайомий кремез нічого не каже, та очі його говорять, що все гаразд...
- На тому тижні? - пита батько.
- Еге, у середу або в п’ятницю. Завістимо у вівторок, - одказує рудий кремез. - А ви не забаритесь?
- Не забаримось, - каже батько.
А тут надходить Овдій, з ним ще якісь чужесільні двоє, а слідом ще двоє, ще троє... ще і ще...
- Товариші з Звенячки, з Кринишного, з Негребовки, з Красниці, - каже Овдій.
І Овдій і всі вони такі, що аби крила, то знімуться, як один, і полетять. І батько мій не такий, як повсідень. Був він ще не старий, саме на порі, а ходив притопканий, а тут, сказав би, наче випростався, і невеселі його очі якось йому проясніли.
- Іди собі, синку, додому, - каже мені. - Ти нічого не бачив і не чув?
- Еге, тату, нічого не бачив і не чув.
Не дуже хотілося мені додому, а проте пішов жваво... І мені тільки б крила бракували, а то б полетів...
- Нагулявся, синочку? - пита тітка Мокрина. - Може, їстки хочеш?
Сиділа самотненько на хатньому порозі, схиливши на руку смутну голову. Досі я не завважав, а тут постеріг, що стара якось разом змарніла.
- Тіточко! - скричав, - та чого ж се ви так зразу змарніли? Нездужаєте?
- Ні, дитино, дякувати Господеві... А ти, мабуть, далеко гуляв?
- Що се ви, тіточко! та я тут... близесенько.
- А чого ж так запихався? Мабуть, все з тим невірним пугачом короводився.
- Та ні, тіточко! кажу ж вам, що близесенько! [4] - на цьому місці рукопис уривається.
- Остатки подобной “дівоч[ої] виспи” автор видел в с. Каченовке, в имении, только что перешедшем от умершего дяди к В. В. Тарновскому. При последнем “дівоча виспа” была только памятником минувшего (прим. автора).
- пещоти - пестощі
- У цьому місці на берегах оригіналу приписано: "Хоч весна була як літечко, по піймах воду сонце прогрівало, а таки зарані"...
- на цьому місці рукопис уривається.