Марко Вовчок - Гайдамаки

А мої цікаві вуха трохи не розпадаються, так наструнчую, та ба! Не приймають мене до кумпанії, - аби підсунувся, став прислухати, зараз: «Іди, Матвійку, по те або погляди там або тут». Я незабаром второпав, що мене поки що не завітають, вже не наближався і, своєю уразкою не хвалячись, потлумив жаль.

А проте я таки дещо почув... деякі летючі слова поперехоплював...

- Оце улеву - дощу сподівалися, - каже Максим батькові, - а та градова хмара обминула нас далеко.

«Нащо йому та хмара», - думаю. Бо ж добре я чув якось, як він казав батькові: «Якби нахмарило».

Того дня, що Максим впорався з сіном і мусив братись додому, трохи зарані ми сіли вечеряти. А ніч видна-таки, у хаті всі кутки світяться. Коли грюк - аж у двері Мелася Чубатка, Овдія Чубатого, дрочиловського лісника, чепурненька жінка - молодиця вручна, кругленька, як цибулька, бистренька, як метелик... Вона не дуже до нас вчащала, а як вже коли одвідає, то певно цілісенький глек брехеньки розіб’є. А свіготка! а лепетлива! а дроботуня!

- Здоровенькі були, повечерявши, - вітає. - Я до вас на хвилиночку, бо дуже поспішаюся додому - там в мене такого діла, що аж голова біла; та ще й не знаю, як його поночі йти... Казала чоловікові: гляди ж, неодмінно прийди до зовиці - я, бачте, зовицю Стеху одвідувала, - та проведеш мене додому, а він не прийшов... горе мені з ним! То вже до вас забігла... Біжу, та так боюсь, так боюсь... Боже!

А батько й каже:

- Хіба вас яке вовченя налякало?

- Ой, не кажіть! Ви тут сидите у своїй пущі і нічого не чуєте, а там таке робиться, Мати Божа! Не знаєте, що діється у Кривчуках? Боже свідче!

Та аж рученьками сплеснула.

А тітка Мокрина зараз допитуватись:

- А що ж там у Кривчуках, Меласю?

- Ой, і спом’янути страхаюсь... Та вже від вас не потаю. Ой, Боже ж мій милий! Боже ж мій добрий!

- Та розказуйте вже, серце, розказуйте, - просить тітка Мокрина. - Що там таке? Яка напасть?

- Ой, напасть, напасть... У п’ятницю кажу я чоловікові: надумалася, кажу, у Кривчуки одвідати куму Зозулиху. То що, одказує, як надумала одвідать, то й одвідай. Я ранесенько і побралась. Кума так мені рада, що господи... Заночуй, просить, кумцю, бо мені самотненько, - її чоловік, знаєте, мабуть, як восени втік, то й досі нема, - я й заночувала. Се позавчора, а вчора вранці заходжуюсь додому, коли гульк у хату кумина сестра Оришка, панська покоївка, та така, матінко, вилякана, аж труситься. Бачу, хоче щось оповістити і варується. Не бійся, любко, вговоряю, кажи усе чисто, бо зо мною поговориш, то як у піч укинеш... Тоді вже вона усе чисто розказала... Ой, Мати Божа! І розказувати боязно! Та вже від вас не потаю, а ви ж нікому в світі... Оце ж у ту-таки п’ятінку, що я до куми вибралась, панство опівночі повечеряли. Пан книжку став читати, а пані сіла проти дзеркала і загадала Оришці кучері їй у папірчики завивати. Округи тиша - звісно, опівночі... Коли щось близенько як затупотить, як затупотить... «Що се тупотить, - каже пан, - наче хто конем у двір в’їхав. Та до вікна, дивиться. А пані йому: «Ти не жив, як не вимислиш абияку дурницю! Хто б то мав уночі приїхати?» А тут як загуркотіло, затуркотіло, загримало, загаласувало по покоях - боже світе! Та у двері гості! Та аж семеро, матінко. А за ними ще семеро, та ще, та ще... Безліч... та усі, як орли, та усі, серденько, узброєні аж по вуха... Списи такі страшенні, шаблюки, рушниці, самопали... а ножі, а сокири...

- Се вже Оришка передала, мабуть, куті меду - щось засолодке! - каже Максим.

- То ви такий неймовірний, - трохи усердилась Мелашка, - на свої очі бачитимете, то й то віри не доймете.

А тітка:

- Та ну ж бо, Меласю, розказуйте, розказуйте.

- Вхопили пана й пані, скрутили, кинули долі, та як почали господарювати, як почали... Боже світе!

- Вбито? - скрикнула тітка Мокрина.

- Ой, трошечки, трошечки що не вбито... трошечки... і покойових дівчат поскручували, і всеньку челядь... Один скручує Оришку та приказує: «Гляди ж, чорноброва, лежи мені тихо, бо як поворухнешся, то вже не кажи: моя мамо, - я тебе замордую!» Приказує та приморгує, серце, та сміється, а погляд, як блискавиця. А вуси такі страшенно довгі, що як нахилився її в’язати, то вони по чолі лоскочуть... Зав’язує їй вуста та ще наче жартує: «Чи дихаєш? - пита. - Бо шкода таку співочу душити»... бо вона, та Оришка, така, що оце слізьми вмиється, а вийшла з покоїв - і заспівала... А він, матінко, і те зна, бо характерник... Він ще їй щось приказував, та не признається вона, - почала та й зупинилася. Тільки наминула, та й годі. А я таки допитаюся... Умисне піду до куми.