Томас Манн - Смерть у Венеції

Так думав, так відчував захоплений Ашенбах. З морського шуму й сонячного блиску виткалась для нього чарівна картина. Старий платан під мурами Афін — те священно-тінисте, напоєне запахом квіток аврамового дерева місце, яке прикрашають скульптури й побожні дари на честь німф і Ахелоя. Прозорий струмок дзюрчить по гладенькій ріні, збігаючи до підніжжя крислатого дерева, сюрчать коники. А на моріжку, ледь спадистому, такому, що лежачи можна покласти на нього голову, ніби на подушку, розташувалося двоє чоловіків, сховавшись тут від пекучого сонця: один літній і один молодий, один бридкий і один красень, мудрий і той, хто створений, щоб його любили. І Сократ, то складаючи хвалу вроді Федра, то дотепно жартуючи, навчав його, що таке туга за довершеним і що таке доброчесність. Він казав йому про гарячу хвилю страху, яка заливає того, хто здатен почувати, коли перед його очима відкривається подоба вічної краси; казав йому про темну жадобу поганої, чужої всьому священному людини, яка не може уявити краси, дивлячись на її відображення, і нездатна відчувати побожного захвату; казав про священний ляк, що опадає благородну людину, коли вона бачить божистої вроди обличчя й довершене тіло, про те, яка вона стає окрилена, не тямиться з захвату, ледве зважується звести очі на те втілення краси і ладна приносити йому жертви, як зображенню бога, коли б не боялася, що люди назвуть її причинною. Бо лише краса, любий Федре, гідна любові і водночас видима; вона — єдина форма духовного, яку ми можемо сприйняти почуттями і витримати, добре запам'ятай це! Що б з нами було, якби розум, істина, доброчесність, якби саме божественне з'являлося нам в одежі почуттів? Хіба ми не загинули б, не згоріли б від любові, як колись Семела перед Зевсом? Отже, краса — шлях чуттєвості до духа, тільки шлях, тільки засіб, любий Федре…. І тоді він, хитрий залицяльник, висловив дуже тонку думку: мовляв, той, хто любить, ближчий до божественного, ніж той, кого люблять, тому що бог живе в першому з них, а не в другому, — і мабуть, найтоншу, найглузливішу думку з усіх, які будь-коли спадали в голову людині, думку, від якої пішло все лукавство, вся потаємна хтивість любовної жаги.

Щастя письменника — думка, що може вся перейти в почуття, почуття, що може все перейти в думку. Така жива думка, таке чітке почуття в ті дні володіли Ашенбахом і були підвладні йому: думка, що природа тремтить від блаженства, коли дух у побожному захваті схиляється перед красою. Раптом йому захотілося писати. Правда, кажуть, що Ерот любить дозвілля, що він тільки для нього й створений. Але на цій стадії кризи збудження враженого його стрілою Ашенбаха переросло в творчість. Власне, майже однаково, що спонукає митця до творчості. Потреба висловити свою думку про одну вагому, пекучу проблему культури й смаку заволоділа його інтелектом, пройняла всю його істоту. Тема була йому знайома як частка його власного досвіду; бажання, щоб вона заблищала в світлі його слова, стало непереборним. До того ж йому хотілося працювати в присутності Тадзя, взяти постать хлопця за взірець, примусити свій стиль наслідувати лінії цього тіла, яке йому здавалося божистим, і піднести його красу в світ духа, як колись орел підніс в ефір троянського пастуха. Ніколи ще він не відчував такої насолоди від слова, ніколи не був такий певний, що Ерот присутній у слові, як у ці небезпечно-коштовні години, коли він, сидячи за своїм простеньким столиком під тентом, дивлячись на свого ідола і чуючи музику його голосу, формував на взірець краси Тадзя свій невеличкий твір — тих півтори сторінки вишуканої прози, прозорість, благородство і натхненна напруга почуттів якої невдовзі мала викликати захват багатьох читачів. Справді добре, що світ знав тільки чудовий твір, а не його джерела, не умови, за яких він витік; бо знання джерел, з яких митець черпав своє натхнення, не раз могло б збентежити, злякати читачів і чудова річ перестала б впливати на них. Дивні години! Дивно-виснажливі зусилля! Незвичайно плідні взаємини духа з тілом! Коли Ашенбах склав свої папери і налаштувався йти з пляжу, він відчував себе знесиленим, спустошеним, і його мучило сумління, неначе після якоїсь розпусної пригоди.

Другого ранку, виходячи з готелю, він зі сходів побачив Тадзя, який простував до моря — сам, без нікого — і вже був майже біля огорожі. Бажання, проста думка скористатися нагодою і нав'язати веселе, невимушене знайомство з тим, хто, сам того не знаючи, викликав у нього таке піднесення й хвилювання, озватися до нього, натішитись його відповіддю, його поглядом зринула в душі Ашенбаха і погнала його вперед. Хлопець ішов повільно, догнати його було легко, і Ашенбах прискорив ходу. Він доганяє його на вимощеній дошками стежці біля кабін, хоче погладити його по голові, покласти йому руку на плече, якісь слова, якась привітна французька фраза вже крутиться в нього на язиці, — і враз він відчуває, що серце його, може, від швидкої ходи, гупає, як молоток, що він задихався і здатний озватися хіба здавленим, тремтячим голосом; він вагається, хоче опанувати себе, раптом лякається, що вже надто довго йде за хлопцем, що той може помітити, обернутися й запитливо глянути на нього; він ще раз пробує заговорити і не знаходить у собі сили, відмовляється від свого наміру і, похиливши голову, проходить повз Тадзя.