Томас Манн - Смерть у Венеції

Хвилі билися об бетоновані стіни вузького каналу, прокопаного через весь острів до готелю «Верхній». Там на Ашенбаха чекав автобус і повіз його навпростець понад збриженим морем до готелю «Купальні». Маленький вусатий адміністратор у сюртуці спустився широкими сходами привітати його.

Делікатно й улесливо він висловив свій жаль, що сталося таке непорозуміння, дуже прикре і для нього особисто, і для їхнього закладу, і рішуче схвалив намір Ашенбаха дочекатися тут свого багажу. Щоправда, його кімнату вже зайнято, але йому зразу ж дадуть іншу, не гіршу за попередню.

— Pas de chance, monsieur [3] Не пощастило, добродію ( франц. ). , — мовив усміхаючись швейцарець-ліфтер, коли Ашенбах підіймався нагору.

І втікач знов поселився в готелі, в кімнаті, розташованій і вмебльованій майже так само, як і попередня.

Стомлений, запаморочений колотнечею цього дивного ранку, він, вийнявши з саквояжа і розклавши свої речі, опустився в крісло біля відчиненого вікна. Море прибрало зеленуватого відтінку, повітря здавалося прозорішим і чистішим, берег з кабінами й човнами барвистішим, хоч небо було й далі сіре. Ашенбах дивився у вікно, склавши руки на колінах, задоволений, що він знов тут; він згадував свою нерішучість, своє нерозуміння самого себе й хитав головою. Так він просидів з годину, бездумно віддаючись мріям. Опівдні він побачив Тадзя в смугастому лляному костюмі з червоним бантом, що вимощеною дошками стежкою вертався від моря до готелю. Ашенбах зразу впізнав його згори, ще навіть як слід не роздивившись, і вже хотів подумати десь так: «О Тадзю, а ось і ти!» Але тієї миті відчув, як те байдуже вітання зів'яло й замовкло перед правдою його серця, відчув хвилювання крові, радість, душевний біль і зрозумів, що йому так тяжко було прощатися з Венецією через Тадзя.

Він сидів тихо, схований від чужих поглядів, і дивився в своє серце. Обличчя його ожило, брови звелися, на устах заграла уважна, допитлива, натхненна усмішка. Потім він підвів голову і руками, що досі мляво лежали на бильцях, повільно зробив такий жест, наче відкривав комусь обійми. Цей жест означав, що він покірно вітає нове почуття і спокійно приймає його.

Тепер голий бог з розпашілими щоками день у день їхав по небу на своїй вогненній квадризі, і його золоті кучері майоріли на вітрі, що почав віяти зі сходу. На морській гладіні, по якій звільна котилися хвилі, лежав білуватий, шовковистий полиск. Пісок був розпечений мов жар. Перед кожною кабіною під сріблястою, мерехтливою блакиттю ефіру був напнутий іржавого кольору брезент, і на чітко окресленому чотирикутнику його тіні гості просиджували весь ранок. Але чудовий був також вечір, коли квітки в парку пахли, немов бальзам, сузір'я водили свій танок і мурмотіння огорненого пітьмою моря, тихо долинаючи нагору, заполонювало душу. Такий вечір був радісною запорукою нового сонячного дня сповненого майже невпорядкованого дозвілля і оздобленого безліччю можливостей щасливого випадку, що траплялися на кожному кроці.

Гість, якого тут затримала така щаслива невдача, і гадки не мав знов виїздити звідси тільки тому, що повернувся його багаж. Два дні йому доводилося терпіти деякі незручності і з'являтися до їдальні в дорожньому костюмі. А коли нарешті його валіза приблукала зі своєї подорожі і її занесли до кімнати, він старанно розпакував речі, розвішав їх у шафі, розклав по шухлядах і вирішив лишитись тут поки що на невизначений термін, радий, що знов зможе вранці сидіти над морем у шовковому пляжному костюмі, а на обід з'являтися, як годиться, у вечірньому вбранні.

Він уже призвичаївся до приємної одноманітності цього існування, і його скоро заворожив лагідний, вишуканий спокій такого способу життя. І справді, яке чудове поєднання: впорядкований, забезпечений усіма вигодами відпочинок на березі південного моря і поряд, так чарівно близько, дивовижно прекрасне місто. Ашенбах не любив насолод. Як тільки йому випадало свято, спокій, дозвілля, він дуже швидко — і навіть замолоду, коли таке трапляється найчастіше, — стривожений і охоплений відразою, починав тужити за високими зусиллями, священними обов'язками своїх буднів. Тільки цей куточок землі зачаровував його, розслаблював його волю і сповнював щастям. Часом зранку, коли він сидів під тентом біля своєї кабіни й замріяно дивився на блакить південного моря або теплого вечора, коли, відкинувшись на подушки ґондоли, він під величезним шатром зоряного неба вертався на Лідо з площі Святого Марка, де затримався до смерку, і барвисте світло лишалося позаду, а звуки серенад танули в повітрі, він згадував свою дачу в горах, місце своїх літніх борінь, де хмари пливуть низько над садком, де страхітливі бурі вечорами гасять свічки в кімнатах і ворони, яких він годував, гойдаються на верхів'ях ялин. І тоді йому здавалося, що він утік в Елізіум, на самий кінець землі, де людям дароване найлегше життя, де немає ні зими, ні снігу, ні бурі, ні зливи, де все оповиває своїм лагідно-прохолодним подихом океан і де дні спливають у блаженному дозвіллі, без зусиль, без боротьби, присвячені тільки сонцю та його святам.