Владимир Винниченко - Голос

— А, что пропажа! — весело перебив його офіцер. — Находка єсть! Ну, что же, Халабуда? — раптом голосно і серйозно-діловито звернувся він до прикажчика, що пильно слідкував за всім своїми розтягнутими тихими очима і робив такий вигляд, ніби він нічого не помічав. — Нужно ж найти пропажу! Так ведь нельзя.

— Так точно, ваше благородіє, — трохи випрямився й наче ожив Халабуда. — Дєстлітєльно так нєльзя...

— Так вот! Нужно обыскать всех хорошенько... ос-мотреть все вещи... Кто нужен — того оставить... Кто не нужен — отослать... Ведь у каждого работа, наверно, єсть?

— Так точно!.. Так ви всі... можете уйтіть... — звернувся Халабуда до парубків. — А то хто лежить?

— То — Панас... слабий, — прогудів Гриць, шукаючи свою шапку на полу.

— Чого ж він слабий?

— Так... заслаб...

— Ага! — задовольнився Халабуда. — Так по какой же надобності он тут лежить? Разлі тут больниця? Заслабєл — бери без сомнєнія рощот і йди собі, слабуй на постороннєм мєсці... А економія — не больниця... Панас! — гукнув він, підходячи до полу, але Панас тільки підвів трохи голову й знову безсило поклав її назад.

— Слушай, а... з... Халабуда! — спинив прикажчика офіцер. — Это можно будет потом... Пусть лежит... Потом ты его отправишь на село или в волость... что ли... А теперь пусть лишние выйдут... Пусть останутся только те, кто был в комнатах... Или у кого работа здесь єсть, — додав він, глянувши на Килину.

Всі, не виключаючи й діда Юхима, один по одному повиходили з хати; зостались тільки Маринка та Кили-на біля печі, Санька та Софійка біля жердки, Панас на полу та няня біля вікна.

— Ну, а ты, няня, — звернувся Олександр до цеї, — может быть, тоже ушла бы куда-нибудь? А?

Няня не поверталась і мовчала. Офіцер нетерпляче подивився на неї і похльоскав себе по халяві.

— Ну, что же ты, няня? Пойдешь?

— Куди ж я піду? — тихо промовила, не повертаючись, Устина і дрижачою рукою піднесла краєчок хустки до очей.

Олександр зробив нетерплячий рух, але зараз же здержав себе і, ступивши ближче до неї, почав тихіше й навіть м'яко:

— Видишь, няня, ты погорячилась немного... Никако-го оскорбления тебе никто не делал, а только... ну... з... просто ти... Да черт с ним! Одним словом, я тебе вот что говорю: оставь свою глупую обидчивость й йди домой. Там, наверно, уже Колька соскучился по тебе... Скажешь сестре, что я послал тебя... Вот й все. А тут, видишь, сейчас допрос будет, может, при тебе будут стесняться говорить... Все равно тебе некуда идти... Ну?

Няня ще хвилинку посиділа, потім встала й тихо почовгала з хати, ні на кого не дивлячись і витираючи очі.

Олександр уже не крутив ліниво вуса, не блукав байдужим оком по стінах та стелі, а наче ожив. Весело одсунувши свій червоний картуз на потилицю й озирнувши усіх, а надто Килину, він жартовливо почав засукувати рукава, голосно говорячи:

— А теперь можно й допрос сделать... Ей-богу, я й не знал, что на нашей кухне такие девчата!.. Право!.. Ну что ж, начнем...

І посміхаючись, підійшов до Софії та Саньки, що, притулившись одна до одної, спершу були зрушені, а потім потроху почали всміхатись, а коли Олександр, приступивши зовсім близько, схопив за руку Софійку і потяг її до себе, вони захихикали й стали пручатись. Почалась боротьба. Софійка щиро, весело реготалась, сміливо й задирливо зачіпала панича, говорила йому в лице доволі скоромні речі; Санька ж роблено-соромливо хихикала, ховала голову в руки, і коли офіцер, ніби обшукуючи, обнімав її, вона тоненько пищала й слабо випручувалась. Але, обнімаючи то Софійку, то Саньку, офіцер все поглядав на Килину і ніби вагався. Нарешті, покинув тих і, підходячи до неї, промовив:

— Ну, у тех миндали нет... Наверно, уж у этой. Правда? А?

І, зазираючи в лице її, він протягнув руку до стану й обняв її. Розпалений боротьбою, з почервонілими щоками, з очима, вкритими масним блиском, з пушистими темними вусами, він був дуже гарний. Але Килина хутко одвела його руку від свого стану і, глянувши на його, спокійно, але строго протягнула:

— Ну-у!

Офіцер здивовано підняв брови:

— Ого! Королева неприступная!.. Смотрите... І, сміючись, він знову міцно обхопив її за стан і хотів вже протягнути свої губи до її лиця, коли вона знов спокійно, але рішуче визволилась, нахмурила брови і, держачи лівою рукою між ним і собою мокру ганчірку, промовила:

— Паничу! Прийшли за ділом, то й робіть його. А цього не треба...

Очі її дивились спокійно, твердо, але без тієї приваби, що перше. Офіцер ще вище підняв брови й, стиснувши плечима, з ніяковістю повернувся до Халабуди. А сей, — як той вірний пес, що, буває, ласкаво махаючи хвостом, прихильно так дивиться, як хазяїн його їсть щось смачне й пахуче, і, не сміючи виявити своєї заздрості, чекає тільки, коли хазяїн піде, щоб накинутись з радісним гарчанням на недоїдки, — ласкаво й підлабузнювато всміхався і, слідкуючи за кожним рухом Килини й офіцера, добродушно й делікатно хихикав. Як повернувсь до його Олександр, він зробився серйозніший й услужливо випнув вперед голову, мов бажаючи ротом ловити кожне слово паничеве.