Владимир Винниченко - Голос

— От се і все? — усміхнувся дід Юхим, зиркнувши на бабу і знов звертаючись до люльки. Няня кинула на його очима й нічого не промовила.

Знов дехто ззирнувся, дехто усміхнувся.

— Мало, бабо, мало, — покрутив головою Юхим. — Це ми давно вже чули.

— Чули? — знов подивилась на його Устина. — Ой ні! Цього ще зроду-віку нігде не чувано.

Вона безнадійно, сумно похитала головою і знов стала дивитись якось мутно поперед себе.

— Що миндаль вкрадено? — стиснув плечима Юхим. — Так то, бабо, не новина. Крадуть не то що миндалі, а й ціле життя... Волю, бабо, крадуть, сили, щастя... Е-ге-ге-е! Дай, боже, мені стільки здоров'я, а тим злодіям хороби, скільки-то воно крадеться на білому світі...

— Не миндаль, — тихо перебила його Устина.

— А що ж?

Устина помовчала, потім повернулась до діда, випнула вперед все лице і роздільно промовила:

— Ви-га-няють мене!

І, поклавши лікоть правої руки в долоню лівої, сперла лице на руку, втягнула якось в себе і так тонкі губи і знову стала дивитись перед себе.

— Хто виганяє? За віщо? Як? — посипались питання. Няня тільки позирала на кожного, хто питав, мов дивуючись питанням цим, і знов дивилась вперед, нічого не кажучи.

— Та хто ж виганяє? Пани, бабо? — скрикнула Софійка.

— А хто ж більше? — подивилась на неї Устина. — Хто ж більше, як не пани? Ох, пани, пани, — покрутила вона головою.

— ...Хто вас тільки на світ породив? — напівсерйозно, напів з усмішкою додав Юхим, налагоджуючи на кремінь шматок прозоленої ганчірки, що мала бути за губку. Устина мовчки сумно похитала головою.

— Та за що ж? — широко розплющила очі Софійка. Няня трохи помовчала, потім знов витягнула вперед лице і таємниче заговорила:

— Через оту прокляту миндаль... Хай мене бог тільки простить, — вона перехрестилась, — а я б її, хоч вона і хрестом зроблена, але не то що на груди не почепила, я б її собакам викинула... Вона мені потрібна... Потрібна, як тій сироті трясця... «А може, — каже, — ти, няню, думала, що вона дорога та забагатіти на старість захотіла». Ой, не дай, боже, нікому так багатіти... Забагатіла коло вас...

— То ж хто так казав? — спитав Юхим, схиливши голову трохи на ліве плече і цокаючи кресалом об кремінь.

— Та хто ж? Наша ж пані Зіна, та, що на руках її виносила, своїм молоком її вигодувала... Впадала коло їх, як коло своїх, убивалася, щоб воно і в теплому, і в чистому було... І от тобі... «За що ж, — кажу, — мені сором такий? Чи ж я таки, — кажу, — не заслужила того, щоб мене хоч за злодійку не мали? Нащо ж мене трусити?» — «А хто його зна, — це вже панич Олександр каже, — а хто його зна, — каже, — няню, може, такий гріх і на тебе впав». Та й давай перекидати... Халабуда старався... Бодай з його лиха доля вже старалась... Узяла я, знялася та й пішла... Живіть собі, як знаєте, а я дожилась вже, злодійкою стала...

Мутні очі її ще більше помутнішали, заблищали, і з куточків їх тихо викотились і поповзли по лиці, як восени по шклу краплі дощу, дрібні сльози. Вона взяла краєчок хустки, якою пов'язана була голова, витерла очі, висякалась і заговорила знов:

— Іду вже я, а пані Зіна і питається: «Що ж це ти, — каже, — няню, вже, може, одходиш від нас?» Мовчу я...

«Ну що ж, — каже, — не хочеш служити, то й не треба... Все одно від тебе тої роботи, тільки слава одна...» От вам! — хитнула вона головою і подивилась на всіх.

— Ну

— «Ох, — кажу, — пані, пані!.. А кому ж я літа свої оддала, на кого ж життя все робила?» — «Як робила, — каже, — то й годували тебе...» — «А тепер, — кажу, — як сили не стало, то вже й вигнати можна? Ну, — кажу, — коли вже так, то дайте ж мені хоч те, що заробила у вас, може, — кажу, — хоч не під тином десь здохну...» А вона: «Що ж ти, — каже, — заробила? Що заробила, то й зносила або з'їла. Пощитаємо, — каже, — та й дамо, скільки тобі там приходиться». Плюнула я, заплакала та й пішла. Не треба мені нічого...

Сльози знов закапали у неї з очей; поморщене жовте підборіддя задрижало, але вона не витиралась. Всі сиділи тихо, сумно.

— Ну, і куди ж тепер? — спитав Юхим.

— А я знаю? — рівно якось одмовила Устина. — До дочки пішла б, так сама у наймах.

— Да-а... Погана припорція, — спльовуючи, сказав Юхим, — Як стара стала, то вже й на смітник бабу, а як молодою була, то десь і паничам люба була. Так воно, брате, все...

— Ну, а про миндаль — не знати, хто взяв? — перебила його Санька, цікаво-пильно дивлячись на няню.

Няня заплющила очі, втягла губи і, одвернувши трохи голову, махнула зневажливо рукою. Потім утерла очі краєчком хустки і промовила: