Люсі Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

— О, я така рада, — відповіла Енн із блиском в очах. — Люба панно Стейсі, це було б невимовно жахливо, якби ви більше не повернулися. Я навіть не певна, що взагалі змогла б учитися далі, якби до нас прийшов хтось інший.

Увечері вдома Енн склала всі підручники до старої скрині на горищі, замкнула її, а ключ кинула в коробку із дрібним непотребом.

— Навіть не зазиратиму в них на канікулах, — пояснила вона Маріллі. — Я ретельно вчилася цілих півроку, ниділа над тією геометрією, і тепер вивчила кожнісіньку теорему з першої книжки напам’ять, і знаю все, навіть якщо літери поміняти. А зараз мені так набридло все мудре й серйозне, що я на ціле літо дам волю своїй уяві. О ні, Марілло, не лякайтеся. Я дам їй волю в розумних межах. Але я справді хочу гарно й весело провести літо, бо це, напевно, останнє літо мого дитинства. Пані Лінд каже, що я, коли й далі буду так рости, як тепер, уже наступного року носитиму довгі спідниці. Вона каже, що в мене все йде в очі та ноги. А коли я носитиму довгі спідниці, то й поводитися буду змушена з такою надзвичайною гідністю, як вони того вимагають. І тоді, боюся, не можна буде навіть вірити у фей, тому цього літа я віритиму в них усім серцем. Ми проведемо надзвичайно щасливі канікули. Рубі Джилліс невдовзі святкуватиме день народження, а ще ж буде пікнік недільної школи й місіонерський концерт наступного місяця. А пан Баррі обіцяє повезти мене й Діану до Вайт Сендз на вечерю в готелі. Ви ж знаете, там бувають вечері. Джейн Ендрюс була торік на одній, і каже, що там так гарно — всюди електричні вогні, дами в розкішних сукнях, квіти. Джейн розповідала, що це вперше вона зазирнула в життя високого світу й не забуде про це аж до смерті.

Наступного дня завітала пані Лінд — дізнатися, чого це Марілли не було на зборах Спільноти милосердя в четвер. Коли Марілла не приходила на збори, усі знали, що в Зелених Дахах якісь негаразди.

— У Метью серце прихопило, — пояснила Марілла, — то я сиділа біля нього. О, так, він уже оклигав, та ці напади стаються в нього щораз частіше, і я боюся. Лікар йому радить уникати хвилювань. Це легко, бо Метью ніколи не шукав і не шукає собі жодних хвилювань; та йому ще заборонили тяжку фізичну працю, а для Метью ж не працювати — то все одно, що не дихати. Проходь, клади сюди капелюшка, Рейчел. Залишишся на чай?

— Ну, коли ти наполягаєш — добре, залишуся, — відповіла пані Рейчел, котра навіть гадки не мала вчинити інакше.

І вони з Маріллою вмостилися у вітальні. Тим часом Енн приготувала чай і печиво, таке біле й легке, що могло б витримати навіть критику пані Рейчел.

— Мушу сказати, Енн таки дивовижно тямуща, — визнала пані Лінд, яку Марілла проводжала надвечір до путівця. — Маєш собі добру помічницю.

— Так, — відповіла Марілла, — тепер вона дуже сумлінна й розсудлива. Я боялася, що з неї так і виросте вітрогонка, а вона стала геть інакша, і я вже знаю, що можу будь-яку справу їй доручити.

— Я навіть не думала, що вона так зміниться, коли вперше з нею зустрілася три роки тому, — мовила пані Лінд. — Бачить Бог, довіку не забуду того її страшнючого вибрику! Я тоді прийшла додому й сказала Томасові: «Марілла Катберт іще пошкодує про це; згадай мої слова, Томасе, колись таки пошкодує». Та я помилилася — і дуже цьому рада. Я не з тих людей, Марілло, що не визнають своїх помилок, о ні, будь певна. Щодо Енн я помилилася, та воно й не дивно, бо другої такої химерної істоти, їй-бо, у цілому світі немає, її годі зрозуміти, як ото інших дітей. Просто диво Господнє, як вона змінилася за ці три роки — і погарнішала! Красуня з неї буде, хоч я сама не люблю такої блідої шкіри й очей на півобличчя. Мені більше до вподоби рум’яні пампушечки, як Діана Баррі чи Рубі Джилліс. Рубі дуже показна. Та чомусь — і хтозна-чому? — проти Енн ці дівчата здаються мені геть нецікавими, звичайнісінькими, хоч насправді вони набагато вродливіші за неї. Поруч із ними Енн виглядає, наче білі червневі лілеї, які вона сама чомусь називає нарцисами, біля пишних червоних півоній.

Енн усією душею тішилася своїм гарним і радісним канікулам. Вони з Діаною вдома не засиджувалися, насолоджуючись усім, що тільки могли запропонувати Стежина Закоханих, Джерело Дріад, Купіль Верболозу та Острів Вікторії. Марілла не заперечувала проти такого майже бездомного способу життя. Лікар зі Спенсервейла, що приїздив тієї ночі, коли в Мінні-Мей був круп, зустрів якось Енн іще на початку літа в домі одного зі своїх пацієнтів, уважно глянув на неї, скривився, похитав головою — і переказав Маріллі Катберт: «Хай ваше руденьке дівча постійно буде надворі й не читає ніяких книжок, доки її рухи не стануть пружнішими». Марілла не на жарт злякалася, що дівчинка неминуче вмре від сухот, як ретельно не дотримається всіх настанов. Отак і вийшло, що Енн провела найщасливіше літо в житті — вільне, жваве й пустотливе. Вона гуляла, веслувала на ставку, збирала ягоди й мріяла, скільки хотіла, тож у вересні очі їй знову сяяли, серце було сповнене радості й завзяття, а пружна хода цілком заслуговувала на схвалення спенсервейлського лікаря.