Люсі Монтгомері: Енн із Ейвонлі

— Він її не покинув. Вони посварилися… Так чи так, а винні в тому обоє.

— Ну та все ж вони не одружилися, і відтоді, кажуть, вона геть здуріла. Живе сама у тій своїй маленькій кам’яничці, кличе її Прихистком Луни. А Стівен поїхав до Штатів у дядькових справах і одружився там зі своєю янкі. І вдома відтоді не бував, хоч мати їздила до нього раз чи двічі. Оце два роки як овдовів, то вирішив прислати малого на якийсь час до своєї матері. Йому десять, і хтозна, чи буде з нього сумлінний учень. Хіба можна бути певною з тими янкі?

Пані Лінд зверхньо поглядала на всіх, кому не пощастило народитися чи зрости поза межами Острова Принца Едварда, мов Нафанаїл, що казав: «Хіба ж може бути з Назарету що добре?». [1] Ів. 1:46, за пер. І. Огієнка (тут і далі прим. пер.). Вони могли, звісно, виявитись добрими людьми, та безпечніше було в цьому сумніватися. Особливо упереджена була вона щодо «янкі», бо ж колись її чоловіка обдурив на десять доларів хазяїн, із яким той працював у Бостоні, і відтоді ані сили земні, ані небесні не могли переконати пані Рейчел, що Сполучені Штати загалом не несуть за це відповідальності.

— Ейвонлійській школі свіжа кров не завадить, — сухо відказала Марілла, — а хлопець, коли буде схожим на батька, то виявиться й геть незлецьким. Стів Ірвінг був наймиліший хлопчина з тутешніх, хоч і скільки людей вважало його пихатим. Пані Ірвінг, мабуть, страшенно втішиться. Так самотньо їй жилося, відколи помер чоловік.

— Хлопець, може, буде й нічогенький, але ж відрізнятиметься від ейвонлійських дітей, — винесла пані Рейчел свій остаточний вирок; її-ж бо думки щодо людей, місцин та подій були непохитними й рідко змінювалися. — А що то я чула, Енн, буцім ви засновуєте якусь спілку для вдосконалення нашого селища?

— Ми ще тільки говорили про це з дівчатами й хлопцями на останніх зборах дискусійного клубу, — зашарілася Енн. — Усі згодні, що то буде корисно… пан і пані Аллан теж нас підтримали. Такі спілки є вже в багатьох селищах.

— Ох, накличете ви халепу на свою голову. Ліпше покиньте це, Енн, от що. Людям не сподобається, коли їх раптом почнуть удосконалювати.

— Ми будемо вдосконалювати не людей, а саме Ейвонлі. Адже тут стільки всього можна покращити. Скажімо, якщо переконати пана Леві Болтера знести ту страшну халупу на його верхній фермі — хіба це не буде вдосконалення?

— Авжеж буде, — визнала пані Рейчел. — Те старе казна-що — уже багато років мов більмо на оці в усього селища. Та коли вам, «удосконалювачам», вдасться змусити Леві Болтера задурно чимось помогти громаді — хотіла б я це побачити, будь певна. Не буду знеохочувати тебе, Енн: може, думка ця й непогана, хоч мені здається, ти її підчепила в котромусь із тих гидких американських журнальчиків… але ж ти клопоту не збудешся зі школою, тому моя тобі дружня порада — облиш ті вдосконалення, от що. Хоча ти ж, коли щось собі ввіб’єш у голову, вже не відступишся. Ти завжди наполягала на своєму.

Щось у лінії непохитно стиснутих вуст Енн свідчило, що пані Лінд не помилялася. Серцем дівчина рішучо заповзялася таки створити Спілку вдосконалення Ейвонлі. Гілберт Блайт, котрий збирався вчителювати у Вайт Сендз, проте кожнісіньку суботу й неділю проводити вдома, був так само завзятий; та й решта молоді тішилася всілякій справі, що давала привід до частих зустрічей, а отже, і «розваги». Що ж до самих удосконалень, то чіткої думки про те, які вони повинні бути, не мав ніхто, окрім Енн і Гілберта. Вони обговорювали й ділилися своїми планами доти, поки — щоправда, тільки в їхній уяві — не постало нове ідеальне Ейвонлі.

Та були в пані Рейчел іще новини:

— У школі в Кармоді вчителюватиме якась Прісцилла Грант. Енн, то, здається, твоя подруга із семінарії?

— Так, саме вона. Прісцилла буде в Кармоді, як чудово! — вигукнула Енн. Сірі очі її спалахнули, мов вечірні зорі, а пані Лінд укотре замислилася, коли ж їй удасться-таки остаточно розв’язати питання, гарна дівчина Енн Ширлі чи ні.

Наступного дня Енн поїхала в Кармоді на закупи, і з собою взяла Діану Баррі. Діана, звісно, була однією з перших кандидаток на вступ до майбутньої спілки, отож усеньку дорогу туди й назад дівчата обговорювали подальші вдосконалення.

— Найперше мусимо пофарбувати клуб, — заявила Діана, щойно вони проминули пошарпану будівлю ейвонлійського клубу, котра, зусібіч оточена ялинами, стояла в невеличкому гайку. — Зараз він такий ганебно потворний. І зробити це треба чи не раніше, ніж умовимо пана Болтера знести стару халупу. Тато каже — нам це все одно не вдасться, бо Леві Болтер такий жаднюга, що задарма нічого не робитиме.