Люсі Монтгомері - Енн із Ейвонлі

Енн, хай яка втомлена, зробила того вечора ще одне зусилля задля громадського блага — побігла через поле до пана Гаррісона, що курив свою звичну люльку на ґанку в товаристві Джинджера, спитати, чи не згодиться й він докластися до ремонту й пофарбування клубу. Правду кажучи, жив пан Гаррісон на шляху до Кармоді, та Джейн і Герті, що знали його тільки з непевних чуток, благали Енн зробити це замість них.

Втім, пан Гаррісон рішучо відмовився пожертвувати бодай цент, і марні були всі вмовляння Енн.

— А мені здавалося, ви схвалюєте нашу затію, — журливо проказала вона.

— Еге, схвалюю… та не аж так завзято, щоб вивернути перед вами кишеню, Енн.

— Ще кілька таких днів, як сьогоднішній, — і я стану песимісткою, незгіршою за панну Елізу Ендрюс, — повідомила Енн своєму відображенню в дзеркалі, укладаючись спати в кімнатці на піддашші.

Енн відхилилася на спинку стільця й зітхнула. Був погожий жовтневий вечір, вона сиділа на кухні при столі, заваленому книжками й зошитами, проте щільно списані аркуші перед нею ніяк не стосувалися ані її навчання, ані роботи в школі.

— Що сталося? — запитав Гілберт, котрий саме в цю мить переступив поріг кухні.

Енн зашарілася й сховала аркуші попід зошитами своїх учнів.

— Нічого страшного. Я намагалася записувати свої думки, як радив професор Гамільтон, та хай що пишу, воно мене не вдовольняє. Перенесене чорнилом на папір, усе здається штивним і недоречним. Фантазії — мов тіні, їх не можна замкнути в клітці, надто вони примхливі й норовливі. Та може, якщо буду наполеглива, колись і мені відкриється їхня таємниця. Хоч, знаєш, часу на це бракує. Зазвичай, коли я закінчую перевіряти вправи й твори, мені вже не хочеться писати самій.

— У школі в тебе пречудові успіхи, Енн. Усі діти тебе люблять, — мовив Гілберт, сідаючи на кам’яний поріг.

— Не всі. Ентоні Пай не любить і, певно, не полюбить мене. А що гірше — він мене геть не поважає, анітрохи. Так презирливо тримається… і, мушу зізнатися, я цим журюся. Бо насправді він не поганий, бешкетник, звісно, та все ж не гірший за багатьох. Він рідко виявляє непокору, проте слухається з таким зневажливим виразом, ніби хоче сказати, що ці дурниці й суперечок не варті, бо інакше він посперечався би, а це погано впливає на решту класу. Я всіляко намагалася завоювати його добре ставлення, та вже боюся, що мені це ніколи не вдасться. А так хотілося б, — він милий хлопчина, байдуже, що з Паїв, і я могла б його полюбити, якби він мені дозволив.

— Мабуть, усе це через балачки, які він чує вдома.

— Навряд. Ентоні — хлопець незалежний і самостійний, він про все має власну думку. А вчителями в нього завжди були чоловіки, от він і вважає, мовляв, «ці дівчиська» нічого не варті. Ну, подивимося, чи змінять щось мої терпіння й доброта. Я люблю долати труднощі, тим-то мені цікаво вчителювати. Та й усім, чого мені бракує в інших, щедро віддячує Пол Ірвінг. Таке чудове, дивовижно здібне дитя. Гілберте, я впевнена, що колись про нього ще почує світ, — палко підсумувала Енн.

— І мені вчителювати цікаво, — відповів Гілберт. — По-перше, я й сам багато вчуся. Знаєш, Енн, за ті кілька тижнів, що виховую вайтсендзьке юнацтво, я зрозумів більше, ніж за власні шкільні роки. Отож, нам усім ведеться непогано. Я чув, що в Ньюбриджі полюбили Джейн, та й у Вайт Сендз твоїм покірним слугою начеб задоволені — усі, крім Ендрю Спенсера. Вчора, їдучи додому, я зустрів пані Блуетт, і вона сказала, що обов’язок змушує її повідомити мені, буцім пан Спенсер не схвалює моїх методів викладання.

— А ти помічав, — задумливо спитала Енн, — що люди неминуче приносять погані звістки, коли стверджують, ніби це обов’язок їх примушує щось тобі повідомити? Чому вони не почуваються зобов’язаними казати приємні речі? Вчора до мене знову приходила пані Доннелл, і так само з почуття обов’язку застерігала, мовляв, пані Ендрюс обурена, що я читаю дітям казки, а пан Роджерс уважає, що Пріллі робить недостатні успіхи з арифметики. Та якби Пріллі менше пасла очима хлопців на уроках, то й навчалася б краще. Я переконана, що всі приклади за неї розв’язує Джек Джилліс, хоч іще жодного разу мені й не вдалося заскочити його на гарячому.

— А примирити обдарованого сина пані Доннелл із його священним іменем [5] В імені Сен-Клер (St. Claire) перша частина означає «святий». тобі вдалося?

— Так, — засміялася Енн. — Але то було непросто. Коли спершу я кликала його Сен-Клером, він не звертав на мене жодної уваги, аж я мусила повторювати двічі або й тричі, доки інші хлопці починали штовхати його ліктями, тоді він підводив голову й дивився так ображено, наче я його назвала Чарлі чи Джоном чи ще якимось геть несподіваним ім’ям. Тож довелося мені лишити його після уроків на лагідну розмову. Я сказала, що мати просила кликати його Сен-Клером, а я не маю права знехтувати її побажанням. І після мого пояснення він усе зрозумів — він справді тямущий хлопчина — і відповів, що я можу кликати його Сен-Клером, та хлопців, коли хтось на таке наважиться, він «віддухопелить, що довіку пам’ятатимуть». Певна річ, я мусила зробити йому зауваження за такі огидні слова. Відтоді я кличу його Сен-Клером, а хлопці — Джейком, і все йде гладенько. Він хоче бути теслею, а пані Доннелл наполягає, що я мушу виховувати з нього професора коледжу.