Еріх Ремарк - Тріумфальна арка

— Мадам сплатить видатки на лікування, — сказав Равік.

— А я! Я! Шість тижнів без заробітку. А я щойно купила на виплат чорно-буру лисицю. Пропущу чергову сплату, і все пропало.

Вона заплакала.

— Ходім, Марто, — мовила Роланда.

— Вони не візьмуть мене назад! Я знаю! — захлипала Марта. — Нізащо не візьмуть! Вони нікого не беруть назад! Доведеться йти на вулицю. І все через того прилизаного собаку…

— Ми тебе візьмемо знов. Ти даєш добрий прибуток. Клієнти люблять тебе.

— Справді? — Марта глянула на неї.

— Звичайно. А тепер ходімо.

Марта пішла з Роландою. Равік подивився їм услід. Дівчину більше не візьмуть сюди. Мадам надто обережна. Черговий етап у Мартиному житті — мабуть, якийсь дешевший бордель на вулиці Блондель. Тоді просто вулиця. Тоді кокаїн, знов лікарня, продаж квіток або сигарет. Або, коли пощастить, — якийсь сутенер, що лупцюватиме її, обдере, як липку, а потім прожене.

їдальня в готелі «Ентернасіональ» містилася в підвалі. Тому пожильці звали її «катакомбою». Літнього дня туди проникало трохи світла крізь грубі плити з матового скла, якими була викладена частина подвір’я, а взимку її доводилось освітлювати цілу добу. їдальня одночасно правила за кімнату для курців, вітальню, вестибюль, залу для зборів і за рятівний вихід для тих емігрантів, що не мали паперів: коли наскакувала поліція, вони через їдальню вибиралися на подвір’я, звідти до гаража, а з гаража на сусідню вулицю.

Равік сидів з портьє нічного клубу «Шехерезада» Борисом Морозовим у тому кутку «катакомби», який господиня готелю називала «Пальмовою залою», — там у майоліковому горшку на столику з тонкими ніжками доживала свій вік жалюгідна пальма. Морозов жив у Парижі вже п’ятнадцять років. Він був утікачем із часів першої світової війни. Він один із небагатьох російських емігрантів не вдавав із себе гвардійського офіцера й не хвалився аристократичним походженням.

Вони грали в шахи. «Катакомба» була порожня. Тільки за одним столиком кілька чоловіків пили, голосно розмовляли й раз по раз виголошували тости.

Морозов сердито глянув на них.

— Ти б не пояснив мені, Равіку, чого тут сьогодні такий галас? Чому ті емігранти не йдуть спати?

Равік засміявся.

— Мені до тих емігрантів у кутку немає ніякого діла. То фашистська секція готелю.

— Іспанія? Але ж і ти там був.

— Був, тільки не на їхньому боці. А, крім того, як лікар. То іспанські монархісти, запеклі фашисти. Останні з того кодла, решта всі давно вже повернулися додому. А ці ніяк не можуть зважитись. Франко для них надто неотесаний. А маври, що молотили іспанців, їм, звичайно, не заважали.

Морозов розставив фігури.

— Вони, мабуть, святкують річницю бомбардування Гер-ніки. Або перемогу італійських і німецьких кулеметників над іспанськими шахтарями й селянами. Я цих типів тут іще ніколи не бачив.

— Вони мешкають у готелі вже кілька років. Ти їх не бачив, бо не харчуєшся тут.

— А ти харчуєшся?

— Ні.

Морозов посміхнувся.

— Ну гаразд, — сказав він, — пропустимо моє наступне запитання і твою наступну відповідь, яка напевне буде образливою. Про мене, то хай би вони хоч і народилися в цій халабуді. Аби тільки розмовляли тихіше. Ось… давній випробуваний гамбіт королевою.

Равік пішов пішаком. Перші ходи вони зробили швидко. Потім Морозов задумався.

— Тут є варіант Альохіна…

До них підійшов один з іспанців. У нього були близько посаджені очі. Він зупинився біля столика. Морозов невдоволено глянув на нього. Іспанець насилу тримався на ногах.

— Панове, — ввічливо сказав він, — полковник Гомес запрошує вас випити з ним келих вина.

— Пане, — так само ввічливо відповів Морозов. — Ми тут саме граємо партію на першість сімнадцятої округи Парижа. Ми щиро дякуємо, але не можемо приєднатися до вас.

Іспанець і оком не змигнув. Він звернувся до Равіка церемонно, ніби був при дворі короля Філіппа II:

— Ви недавно зробили послугу полковникові Гомесу. І він хотів би перед своїм від’їздом випити з вами келих вина.

— Мій партнер, — так само церемонно відповів Равік, — уже пояснив вам, що ми мусимо сьогодні дограти цю партію. Подякуйте полковникові Гсмесу. Мені дуже шкода.

Іспанець уклонився й відійшов. Морозов посміхнувся.

— Чисто як росіяни в перші роки. Чіплялися за свої титули і свої манери, як за рятувальні пояси. Яку послугу ти зробив тому готтентотові?

— Приписав йому проносне. Латинські народи дуже дбають про своє травлення.