Еріх Ремарк - Тріумфальна арка

Перстень на правій руці. Равік стяг його з пальця і штовхнув тіло в яму. Вона виявилася трохи закоротка, тому довелось підігнути коліна Гааке до живота. Потім Равік загорнув яму. На це згаялось небагато часу. Він добре втоптав землю і повкладав зверху клапті зарані зрізаного дерну. Вони щільно прилягли один до одного, і, тільки схилившись, можна було помітити сточені краї. Наостанці він поправив кущі.

Молоток. Лопата. Ганчірка. Він кинув їх у багажник зверху на одяг. Потім поволі вернувся ще раз назад, шукаючи слідів. їх майже не було. Піде дощ, підросте трава, і за кілька днів нічого вже не буде видно.

Дивно: взуття мертвого чоловіка. Шкарпетки. Білизна. Костюм так не вражав. Шкарпетки, сорочка, спідня білизна вже стали якимись примарними, збляклими, наче й вони померли разом із тим, хто їх одягав. Було гидко торкатися до всього цього, шукати на ньому монограми й фірмові етикетки.

А проте Равік швидко познаходив їх і повідрізував. Тоді згорнув одяг у клунок і також закопав за кілька кілометрів від ями з тілом — досить далеко, щоб не можна було знайти те й те одночасно.

Він поїхав далі і скоро натрапив на струмок. Зрізані етикетки він загорнув у папір. Тоді подер на дрібні клаптики записник Гааке й перешукав гаман. Там було дві банкноти по тисячі франків, квиток до Берліна, десять марок, кілька папірців з адресами й паспорт Гааке. Равік сховав до кишені французькі гроші. В кишенях костюма він знайшов ще кілька п’ятифранкових банкнот.

Якусь хвилю він дивився на квиток. Чудно було бачити напис: «До Берліна». Врешті він порвав квиток і кинув до купи клаптів. Паспорт Равік роздивлявся довго. Він був ще дійсний на три роки. Кортіло зберегти паспорт і пожити з ним. Йому як утікачеві цілком личив би німецький документ. Він би навіть не вагався, якби не було небезпеки, що викриється вбивство.

Він порвав паспорт і десятимаркову банкноту також. Ключі Гааке, револьвер і квитанцію з камери схову він поклав у кишеню. Може, доведеться забрати валізи з камери, щоб у Парижі не лишилося жодного сліду. Рахунок за готель він теж порвав.

Потім Равік усе спалив. Клапті матерії тліли поволі, але він завбачливо набрав газет, і врешті все перегоріло. Він змів попіл у струмок, тоді пильно оглянув машину, чи, бува, не лишилося десь крові. Не знайшовши жодної плями, він ще добре вимив молоток та розсувний ключ і знов поскладав весь інструмент у багажник. Потім старанно вимив руки, дістав сигарету й закурив, сидячи біля машини.

Сонце навскіс просвічувало віття високих буків. Равік сидів і курив, відчуваючи в душі цілковиту порожнечу.

Коли він знов виїхав на дорогу, що вела до палацу, то раптом згадав Сибілу. Палац пишався в сяйві літнього ранку під вічним небом вісімнадцятого сторіччя. Равік згадав Сибілу і вперше за ці роки перестав опиратися тим спогадам, підганяти чи пересилювати їх. Раніше всі вони уривалися на тому дні, коли Гааке наказав привести Сибілу. Він пам’ятав той переляк, той нестямний жах, що проступав на її обличчі. Та картина заступила все інше. Більше він нічого не пригадував. Крім останнього: звістки, що Сибіла повісилася. Він ніколи не вірив у це, хоч самогубство було можливе, — але хто знав, що сталося перед ним? Щоразу, коли він думав про Сибілу, мозок його стискали спазми, пальці наче оберталися в пазурі, груди судомило, очі заступав кривавий туман, і його надовго опановувала безсила жадоба помсти.

Тепер він згадав про неї і раптом відчув, що голову не стискає болісний обруч і світ йому не заступає червоний туман. Щось розвіялося, мур заваливсь, закам’янілий образ моторошного жаху, що стояв у нього перед очима всі ці роки, ворухнувся й почав відтавати. Скривлені уста поволі стулилися, погляд став не такий застиглий, кров почала поволі припливати до білого, мов крейда, обличчя. Мертвої машкари страху вже не було, знов з’явилася Сибіла, яку він знав, яка жила з ним, ніжні груди якої він пестив, два роки з якою спливли, мов теплий літній вечір.

Поставали дні, вечори, немов іскри з якогось забутого багаття, що раптом заблисло десь далеко за обрієм. Забиті, замкнені, забризкані кров’ю двері його минулого зненацька легко й нечутно відчинилися, і за ними знов виявився квітучий сад, а не катівня гестапо.

Равік їхав уже більше як годину. Він не поспішав вертатися до Парижа. Зупинившись на мості через Сену за Сен-Жерменським палацом, він укинув у воду ключі та револьвер Гааке. Тоді відхилив верх машини й поїхав далі.