Оксана Иваненко - Марiя

Марія кивнула головою і комічно зітхнула. Тургенев зрозумів: від цих грошей вже аж нічогісінько не лишилось.

— Хоча задум вірний, як завжди у вас, — вів далі про «Червонного короля» Іван Сергійович, — але вся повість не продумана до кінця, і саме в цій повісті й сліди поспіху, і багато недбалості в мові, непотрібні українізми. Правда, Олександр Іванович в захопленні від цієї речі, і, можливо, я даремно вас лаю за неї.

— Ні, ні, що ви, лайте, як слід лайте! Ви не уявляєте, як я сама незадоволена зараз усім тим, що пишу, і як хочеться багато написати. Просто не дають спокою сюжети, постаті — вони майорять переді мною, і хочеться їх швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому, що я сама мечусь, вони мечуться зі мною, і я їм так само не даю ради, як і собі.

Вона говорила з такою пристрастю, раніше Іван Сергійович не помічав такого незадоволення собою, своєю роботою, і не кокетування цим, як трапляється у багатьох, з самолюбуванням своєю щирістю і об'єктивністю, а справжнє незадоволення і, певне, не тільки своєю роботою, а й своїм життям. Він відчув те, що завжди у нього підсвідоме викликало співчуття, — неприкаяність. Він помітив і ненове плаття, і стоптані черевики. Правда, і в цьому неновому платті вона виглядала якось по-іншому, ніж раніше, елегантною, і воно, темне й скромне, личило її русявому волоссю, блакитно-сірим очам.

«А втім, — подумав Тургенев, — вона ж досить багато написала за цей час і не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються ці постійні переїзди і невпорядкованість побуту».

— Ви не сказали, а як ваш чоловік, де він, що з ним? — вставив він питання в її нестримну, сповнену самодокорів мову.

— Чоловік? — перепитала вона. — Чоловік зараз, певне, повернувся в Лозанну. Він їздив до Івана Сергійовича Аксакова, він також у Швейцарії, і тому не міг поїхати зі мною. Він просив вам кланятися.

Що їй було розповідати про чоловіка?

— А Богдась?

— О, Богдась! — проясніла вона. — З Богдасем ми не розлучаємося. Але зараз у нього ще не скінчились шкільні заняття, і я не хотіла його зривати. Я вже стільки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Він виріс. Він вас любить. Пам'ятаєте, як він обурився торік, коли йому сказали, що він любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозі пригощали, він аж розсердився і мовив: «Я його і за апельсини, і за людину люблю». От і я вас «за людину люблю». А Богдась такий же, як птах, непосидючий. Ох, що він в Гейдельберзі виробляв!

Краще й Івану Сергійовичу не розповідати, як він у діжку з водою посадив Гофманового хлопця! Бородін тоді не міг отямитися від сміху.

Зараз сказала тільки:

— Ми знову в Гейдельберг повернемося. — І додала після невеличкої паузи. — Хоча не знаю. Що вона знала?

— Інколи я вже дуже хочу додому повернутися. Ніколи не думала, що так на чужині забарюся. Але ми тут в борги влізли, треба з усім і всіма спочатку розплатитися.

Це була правда — і в борги влізли, і розплатитися треба спочатку. Але це була напівправда. Як вона могла тепер повернутися з Опанасом, коли тут...

Івану Сергійовичу стало шкода її, захотілося втішити. Адже вона талановита, справжня письменниця.

— Знаєте, Проспер Меріме зацікавився вашими оповіданнями, навіть написав мені влітку про них. Він, щоправда, вважає їх дуже сумними. От, хочете, я покажу вам листа. — Він підійшов до секретера, вийняв з шухляди конверт. — Я прочитаю вам ці рядки: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки своїм панам. У нас їх прийняли б за проповідь соціалізму, і добропорядні люди, які воліють не бачити кровоточивих ран, жахнулися б. Справді, я гадаю, іншим часом і за іншого імператора їх не дозволили б надрукувати в Росії. Для розваги я взявся за переклад «Козачки». Якщо Ви переклали це оповідання, значить, воно вірогідне, але Стенька Разін, Пугачев і інші великі діячі були праві, коли прагнули викорінити зловживання найшвидшими і найрішучішими засобами».

Марія усміхнулась. Саме за це її оповідання й припали до душі і Тарасові Григоровичу, і Герцену, і багатьом молодим — Миті Писарєву, наприклад!

— Це ще не все, — мовив Іван Сергійович. — Мій друг Меріме пише: «Для успіху у Франції треба до цих оповідань додати передмову і короткі пояснення щодо російського законодавства». Але зачекайте, у нього є і критичні зауваження літературного плану. От він пише: «Ще одного я побоююся, чи не здається, що вони надто бідні подіями? Здається мені, що достойність їхня полягає до деякої міри в невимушеності діалога. На жаль, саме діалог не піддається перекладу нашою мовою. Мова ваших селян відзначається своєрідною поетичністю, по-французьки вона б лунала надто неприродно. Наші селяни такі ж прозаїчні, і розмовляють так само без смаку, так само, як і наші салонні франти». Цілковито згоден у цьому з Меріме! — завважив Тургенев.