Оксана Иваненко - Марiя

— Ще не пізно, посидьте ще.

— Ні, ні, вони чекатимуть. Я завтра побачусь із вами? Я хочу вас щодня бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансіоні?

— Цього року вже закінчує. Я вас обов'язково познайомлю. І я хочу, щоб цим літом ми з вами виконали те, чого не змогли торік, — подорож по Рейну.

— Обов'язково, обов'язково, милий Іване Сергійовичу, — поспішаючи, сказала вона. — До побачення, до завтра. Еге ж? Ні, ні, не збирайтесь проводжати.

Вона міцно потиснула йому руку, і Іван Сергійович, постоявши в передпокої, чув швидкі її кроки. Невже вона не хотіла завдавати турбот Станкевичам і тому так поспішала?

А все-таки, яке миле, поетичне й щире створіння ця Марія Олександрівна і як приємно з нею розмовляти, тільки надто вже себе ганити стала.

Вона справді поспішала. Адже на розі вулиці Байрона вже, мабуть, з годину на неї чекав Саша Пассек, який таємно від матері приїхав з Гейдельберга до Парижа, щоб побачити її...

16

Є люди, які замикаються у своєму нещасті. Вони удають, що все гаразд, що у них не може бути погано, вони не переносять ані найменшого втручання, ані будь-чиїх порад. І частіше не від гордощів. Це буває з різних причин. Це буває і від страху перед нещастям — адже коли говориш про нього, воно вже стверджується реально, воно вже нібито одержує право на існування. З ним тоді важче боротися, коли про нього всі знають, всі питають — хто з щирого співчуття, хто з цікавості, для власної розваги, і підсвідоме навіть незадоволені, коли воно швидко переможене. Ще треба витрачати сили, щоб таким «співчутливим» та порадникам гострих мір доводити, що все обійшлося. Ні, далеко краще, коли є змога мовчати. Мовчане де схочеш, там і поставиш.

Але ж є люди, які жахаються одразу, і самі перебільшують, забуваючи всякі межі, і переляканими очима вбачають непоправне нещастя там, де, власне, з погляду іншого розуміння, його й нема. Вже потім стає зрозуміло — поки люлина жива, непоправного нещастя нема. Коли б вона знала усе наперед, бідна Тетяна Петрівна Пассек, усе наперед, — хіба кидалась би до всіх друзів, знайомих і навіть не дуже знайомих, писала листи, які дехто сприймав гумористичне, просила втрутитися. Недобре сміятися з розгубленої матері, хоча рядки до одного з близьких друзів про свого двадцятип'ятирічного сина звучали досить кумедно: «Змалюйте йому все стидовище відкритих взаємин з заміжньою жінкою, та ще перед Європою, хай вона буде не тільки вовчицею, але навіть левицею».

Немов уся Європа перестала цікавитись походом Гарібальді, скасуванням кріпаччини в Росії, політикою Наполеона III у Франції — взагалі всіма міжнародними справами, а лише дивувалась із того або принаймні ставила в один ряд таку надзвичайну подію, що Олександр Вадимович Пассек, двадцятип'ятирічний кандидат прав Московського університету, безтямно закохався у двадцятивосьмирічну заміжню українську письменницю Марію Олександрівну Маркович, літературний псевдонім — Марко Вовчок.

Професор Єшевський скаржився в листах своїй Юленьці, яка повернулась до Росії, що дорого йому тепер доводиться розплачуватися за хлібосольну московську гостинність. Ну, яке він має право втручатися в інтимні справи трьох дорослих людей, до того ж усіх трьох приємних йому? Адже він і до Олександра Вадимовича ставився добре і нічого не міг закинути. Той був не ледар, не волоцюга, порядний, культурний хлопець. Одна його провина — те, що він закохався в Марію Олександрівну! Ні, у Степана Васильовича нема не тільки права, а й бажання розбиратися в усьому. Слово честі, що кому можна порадити?

Іван Сергійович уникав зустрічей з Тетяною Петрівною, яка приїздила в Париж.

А втім, щодо Європи — так воно справді: у найвіддаленіших точках Європи таки цікавились цими взаєминами!

З Берна писав Саша Герцен — «Герцен-Юніор», як його звали, батькові в Лондон, що була там Тетяна Петрівна, розстроєна вкрай, її сімейне вогнище руйнується — і причиною цьому Марія Олександрівна Маркович.

Спочатку Олександр Іванович здивувався: «Листа твого одержав. Однієї обставини я не зрозумів, а тому прошу тебе розгадати загадку: яке відношення може мати сімейне щастя Тетяни Петрівни до Марії Олександрівни — зроблені мною припущення дуже смішні. А що ти її не знайшов — це нічого не значить, і ти повинен все ж таки її відшукати. Якщо є одне релігійне почуття поваги, яке йде слідом за схилянням перед самозреченою відданістю, то це є шаноба до благородних талантів. Коли ти її побачиш, то скажи, що її «Червоний король» — геніальний твір. До речі, в «Колоколе» побачиш мою невеличку статтю на її захист...»