Оксана Иваненко - Марiя

— Це вперше тебе переклали чужою мовою, — врочисто сказав Опанас Васильович.

— Йдете вже далі у світи! — захоплено вигукнув хтось із хлопців.

— Таку подію треба відзначити!

— Обов'язково, обов'язково, аякже! Опанасю, ходімо всі до кав'ярні на Брюлівську терасу, — радо запропонувала Марія Звичайно, їй було приємно!

Хлопці натякнули — краще б у якийсь погрібець, де з діжок точать пиво, але Маруся замахала руками:

— Що ви! Незручно!

І щось давнє, миле, немирівське майнуло в обличчі. Що ж, справді, іде його Маруся у світи. Хай робить, як знає Що він може їй наказувати, коли й не заробляє нічого? І ще дужче хмурніє, і супиться Опанас Васильович, і не може зрозуміти, — в чому ж його провина? І їй ніякої провини не може закинути. І не хоче, відганяє від себе думку, що коли любов зникає — нема правих, нема винних. А що й не було любові — просто щира приязнь, дружба, довір'я, — про це він ніколи і не здогадувався. Просто вважав — така вже холодна, спокійна вдача.

Та при очах вона ставала зовсім іншою людиною, і це було ніяк незрозуміле.

То що ж, їхати до Гейдельберга?

* * *

Усі як змовились — питають, коли їде на батьківщину. У листопаді одержала два листи від Герцена. У першому здивування: «Я ніяк не гадав, Маріє Олександрівно, що Ви так заживетеся у Дрездені, мені здавалося, що Ви незабаром будете на Русі. Там цікавіше...»

Досадно і незручно — вона ж узяла доручення від Олександра Івановича, сама напросилася. Тепер, пишучи, обминала це питання. Розповідала про Тетяну Петрівну, «корчевську кузину», цікавилась, що відповів міністр про дозвіл оселитися в Бельгії. З її коротеньких листів важко було уявити, як і чим вона живе.

А втім, хіба листи у всіх і завжди відбивають особисте життя, не кажучи вже про життя суспільства, злободенні події, які в дійсності і цікавлять, і зачіпають усіх?

Не всім дано рівнятися з Герценом. Він встигав писати ділові, друзям, синові Саші, який поїхав учитися в Швейцарію, в кожному листі, іноді спеціально, іноді мимохідь торкаючись того, що хвилювало Росію, всю Європу, бо не міг одразу не поділитися своїми думками, почуттями, переконаннями.

Він, звичайно, не гадав, що колись, зібравши навіть не всі, а тільки частину збережених листів, можна буде уявити всю добу — з її боротьбою, вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями і зневірою. А цей відгомін доби лунав мимоволі у кожному його листі.

Читаючи другого листа, що його одержала невдовзі, Марія зовсім зніяковіла: «Виходить, ви рішуче, Маріє Олександрівно, оселилися у німців. Росіяни не терплять німців, а люблять їх. Як це розібрати? З Брюсселя ніякої відповіді не було, вони, певне (щоб не лишити документа), повідомили в посольство, а я не хочу йти, та й їхати неможливо. На превеликий смуток наших доктринерів — Захід ще підупав і ще ближче до смерті. Брутальне втручання Наполеона в справи Італії і відставка Гарібальді — це такі два кроки, від яких не буде добра. Читали Ви листівку Гарібальді? Як я вгадав цю людину, назвавши його в «Полярной звезде» античним героєм, постаттю з історії Корнелія Непота. Тут усе готується до війни. Англія з 1860 року буде вкрита вільними стрільцями.

Усе падає... Ми передбачали, але від цього не легше. Кінь — звір, а хропе, коли бачить мерців. Живий не любить смерті. Справді, трапляються хвилини такої втоми, що так би й утік з полку... Але геть слабкість. Марш, марш!»

Ох! Коли б спроможність за ним іти — марш, марш!

«...Строганов просив царя шмагати селян шпіцрутенами — ну, вже я відшмагав його сіятельство за це. Прочитайте в наступному «Колоколе».

Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марії Каспарівни він тепер висилає і їй номер «Колокола».

«Що робить Тетяна Петрівна? Чи одержала мого листа?»

Марія червоніє. Як легко, спокійно написала вона ще недавно Олександру Івановичу про Тетяну Петрівну, її синів, небожа, а зараз — ні, хай сама вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзі, вона обов'язково передасть, що Олександр Іванович цікавиться.

Він усім і всіма цікавиться, навіть Богдася не забув.

— Опанасе тобі привіт. Слухай: «Кланяюсь дружньо Оп. В. Прощавайте. Огарьов і діти вітають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа про общинне володіння в «Колоколе», а потім поїхав у Дувр — писати вірші. Завтра повернеться. Тисну Вам руку міцно. О. Герцен».

Цей лист свіжить їй голову і надихає знову думати не тільки про того гейдельберзького хлопчика.

А за її короткі листи і Іван Сергійович її картає.