Оксана Иваненко - Марiя

Був у Кирило-Мефодіївському братстві? Був арештований? Та то ж було давно, й серед усіх і тоді він тримався найпоміркованіших поглядів. І, — чого не знали товариші «братчики» та що добре знали у Третьому відділі, — виявився на допитах досить слабкодухий, легковірний. Завдяки його легковірній одвсртості багато про що дізналися, про що решта мовчала...

Отже, з Третього відділу була дана цілком пристойна характеристика для того, щоб саме йому дозволили бути редактором.

Куліш ремствував. Він знав, що однаково заправлятиме усім він. Куліш, але скільки перешкод завжди вигадуватиме в усьому цей Василь, який в юності, в студентські київські роки, молився на Панька Олельковича Куліша.

Одержавши сьогодні записку — запросини до Білозерських, Куліш вирішив не поспішати. Хай трошки почекають, похвилюються.

— Ти підеш, Сашуню? — спитав дружину.

— Та у мене щось голова болить, — поскаржилася вона. Так хотілося, щоб чоловік почав умовляти або принаймні занепокоївся!

Але чоловік байдужісінько мовив:

— Ну, то й нема чого йти. І я швидко повернуся, тільки розпитаю про справи у Василя. А ти краще полеж.

Справді, навіщо їй нервуватися, слухаючи Вовчкові оповідання?

Підсвідоме йому хотілося, щоб вони були гірші, гірші за ті, над якими він так працював. Він стільки про це казав, що й сам увірував, що праці було бозна-скільки!

Коли, нарешті, досить пізненько, до вітальні Білозерських зайшов Куліш, усі сиділи якісь самі не свої. Надія Олександрівна була просто зарюмсана, а Варвара Петрівна хоч і не плакала одверто, та нервово м'яла хустинку в руках і, завжди така балакуча, зараз мовчала.

Видно, його і не чекали, і хвилювались зовсім не з того, що він не прийшов.

Невже Марко Вовчок знову сипнула тим багатством, про яке давно казав Куліш?

На нього майже не звернули уваги, бо були всі наче приголомшені, ошелешені. Чемно привітались, хазяїн запросив сідати.

— Як це вона написала, ви помітили, панове, — сказала Надія. — «А я й не нажився у світі, я й не навчився, а я й не знаю нічого. Не жив я, мамо, тільки збирався жити...» Даруйте мені, ці слова всю душу перевертають! — і вона просто пальцями витерла очі.

— Ні, ні, — раптом рвучко схопилась Карташевська і заговорила, як завжди, швидко, переконливо, немов вона одна могла підмітити найголовніше. — Це не може бути, що вона така проста, звичайна, як була з нами. Вона тільки удавала з себе таку. Бо інакше, як вона могла б так тонко розібратись у почуттях!

— Варю, — знизав плечима Макаров, її брат, — це дуже освічена, розумна, талановита жінка.

— Знаю, знаю, — замахала руками на брата Варвара Петрівна, — ти закоханий у неї!

— Що поробиш, у неї не можна не закохатися. Хіба я криюсь із цим? — не заперечував Макаров, досить спокійно, з усмішкою глянувши на сестру. Він давно знав, що саме такі відповіді припиняють безглузді натяки, підсміювання, все, що зберігається в жіночому арсеналі про такий випадок. Але ж правда — вона йому страшенно подобалась! Коли б вони побачили її тепер за кордоном — незалежну, самостійну, дотепну, із вишуканим умінням носити найпростіше вбрання!

І тут ще дужче, ніж за кордоном, відчув, як вона змінилась.

Торік, — у цьому ж колі, часто в цій же вітальні, — степова мовчазна красуня. Зараз — елегантна, розумна молода жінка. Жадоба життя світиться в ній у всьому. І чоловіки відчувають, вгадують — жадоба ще непізнаного жіночого життя, не те, що пізнається жінкою в спокійному статечному шлюбі, — і це тягне до неї ще дужче. Торік зупинялись перед її холодно-байдужим поглядом — наче не бачить, не розуміє, як дивляться на неї. А зараз — ці мінливі настрої, що відбивались на обличчі: то лукава усмішка, жвавий іронічний вогник, а то якийсь непідробний розпач в очах, навіть у всій постаті, в опущених безсило руках. Наче стоїть людина перед стежкою, що в'ється над прірвою, між скелями, і вагається — рушати чи ні. І вабить її, і лякає невідома стежка, а втім, обов'язково ступить крок.

Може, Куліш раніше за всіх відчув ці приховані незаймані почуття і так настирливо домагався її прихильності і навіть любив давати якісь натяки, що, мовляв, Марковичка — не така свята та божа? Жінки клювали на цих черв'ячків, а чоловіки розуміли — коли б що було — хто-хто, а такий, як Куліш, мовчав би, а головне — не казився б. Тарас Григорович навіть казав: «Боюся, що він таки насправді збожеволіє».

— Ви б побачили, як вона змінилась, — сказав Макаров, — ви б її не впізнали.