Оксана Иваненко - Марiя

Наше близьке знайомство тривало лише п'ять днів, але яким животворним було воно».

Невже усього п'ять днів? їй теж здалося — вони півжиття разом. Вони розуміли одне одного з півслова, з швидкого погляду, — ні з ким, ніколи в житті не було так!

«Тепер лише спогад про Вас свіжить мою душу. Я став добрішим і відчув силу приголубити і Вашу душу в своїй — і ми розлучились. З яким почуттям я згадував кожне Ваше добре слово, як на щось рідне дивився на місця, де і Ви проїздили, — не вважайте це за сентиментальність, — в прагненні до розумного погляду на все і до практичності насамперед так бояться потрапити хоча б на щось подібне до романтизму, що потроху віднімають усю поезію від життя, і з'являється на все якийсь жорстокий, однобічний погляд...»

«Або, — подумала вона, читаючи ці рядки, — всі тільки описують свої почуття, намагаючись бути об'єктивними, по змозі тонкими художниками. А тут просто саме почуття, сама юність, невипробувана й недосвідчена», її зворушує, що він так відкривається перед нею без усяких меж, безоглядно... І він наче продовжує її думки:

«Вам я не боюся нічого сказати, тому що я вірю Вам. Але досить — вже дуже пізно. Я не хочу перечитувати цього листа, він писався якось мимоволі, підкоряючись вимогам душі, і я боявся перечитавши не послати його, а я обіцяв не рвати писаних до Вас листів і додержуюсь слова».

Так. Напередодні від'їзду вони зустрілись у Дрезденській галереї, напівумовившись про це. Навіщо обманювати себе? Вона ж сказала:

— Я завтра хочу ще піти в Дрезденську галерею. Іван Сергійович доручив мені у листі передати поклін від нього Мадонні. Я люблю ходити туди сама.

— І я б вам там заважав? — спитав він з жалем.

— Ні, ви б мені не заважали.

Та вона не запросила його... А він все-таки пішов. Сам... Справді, не хотів заважати. Він підійшов до неї, коли вона вже відходила від рафаелівської Мадонни, і вони майже мовчки поминули ще кілька залів, а потім не кваплячись попрямували додому.

— Як мені не хочеться їхати! — несподівано вирвалось у нього. — Я так поспішав у цей Гейдельберг, це ж головна мета моєї поїздки, а зараз наче у безвість мене хтось штовхає. Наче від сонця в якусь темряву.

— Що ви! Там нарешті почнуться ваші справжні заняття, робота. Ви слухатимете таких знаменитих професорів. Ви напишете мені про все? Я чекатиму ваших листів.

— Обов'язково напишу. Але я не звик писати і пишу дуже рідко. Я не люблю листів для годиться, формальних, і коли вже пишу комусь із товаришів, то тільки для того, щоб розмовляти як у дійсності, без переліку буденних справ. Потім, було, перечитаю сам, жахнусь, що це я написав, швидше рву листа і обмежуюсь трафаретними рядками.

— Я розумію це. Інколи в мене буває так само. Та ви обіцяйте мені не перечитувати своїх листів до мене і ніколи не рвати. Гаразд? Я прошу про це. І наказую. Тоді і я писатиму вам.

— Обіцяю, — почервонів він.

Він червонів, як дівчина, сам сердився за це на себе і, звичайно, не здогадувався, яким гарним ставав у ту мить.

«Ви зрозумієте все недоговорене в листі і всміхнетесь з досадою, і цього вже багато, а я сподіваюсь ще й на співчуття.

Прощавайте, мій добрий друже, пам'ятайте душею люблячого Вас Ол. Пассека.

Не забудьте Вашої обіцянки писати до мене. Не рвіть і Ви Ваших листів, Ви знаєте, які вони мені дорогі, як вони будуть сприйняті.

Та невже ми з Вами більше не побачимось?

Моя адреса поки що в Гейдельберзі: Poste restante (До запитання (франц.) .

Поцілуйте за мене Богдася».

Як добре, що він не перечитав цього листа, а то справді міг порвати. А вона чомусь перечитує його наодинці, і на устах мимоволі з'являється усмішка.

Певне, він уже в Гейдельберзі. Чи напише звідти? А може, Гейдельберзький університет, цікаві лекції, нові знайомства затьмарять ці випадкові п'ять днів?

Власне, що їй цей юнак? її дружби бажає Герцен, з такою увагою і ніжністю пише їй листи Іван Сергійович Тургенев. Макаров збожеволів зовсім, милий Макаров, до якого вона тут, за кордоном, стала ставитись теж не зовсім байдуже — обоє весь час жартують, і обом приємно бути вдвох. Але то все не те, не те! То все досвідчені «дорослі», старші за неї, статечні, а тут зовсім інше. Він щасливий від її погляду, її подиху, і це починає мати якусь владу над нею, і вона все повертається до думки, а чи напише він з Гейдельберга? Чи пам'ятає? Чи забув? Власне, нічого ж було і забувати, і пам'ятати нема чого, — інколи думає вона скептично. Але часом їй здається — трапилось страшенно багато за ті п'ять днів.