Оксана Иваненко - Марiя

Літературні здібності — це було щось сімейне. Адже її рідний брат Сухово-Кобилін був відомий і цікавий літератор-драматург. На жаль, відомий і страшною своєю справою — убивством коханки, за яку постраждав не він, а його безвинні кріпаки. Про це говорили пошепки, пляма тяжіла над ним усе життя.

Яке вже там щастя в сімейному житті графині! Та то було давно, не хотілося їй згадувати... Не хотілося згадувати й про свою пізнішу закоханість у друга дитинства — Огарьова, саме тоді, коли той полюбив Наталію Олексіївну. Але з Огарьовим лишилися друзями. Навіть інколи запевняла себе і його Єлизавета Василівна, що вони — однодумці. Це останнє було далеко не так, і дедалі виявлялося все дужче.

— А втім, щастя, коли робиш і заробляєш улюбленою справою, — зауважила Шура на слова Єлизавети Василівни. — Адже одразу ваш перший твір «Племянница» так добре прийняли. Тургенев написав про неї.

— Не кажіть мені нічого про Тургенева, — спалахнула графиня. Вона не любила його з тої першої рецензії, у якій він почав з компліментів її щирості, ліричності, а закінчив тим, що назвав її талант «непершокласним», а головне, написав, що їй не страшно наповнювати десятки сторінок або непотрібними розмірковуваннями, або розповідями, що не мають ніякісінького відношення до справи, або просто базіканням. Цього ніколи не могла простити графиня.

Правда, дальші її твори зазнали ще дужчої критики з боку Чернишевського й Добролюбова. І. звичайно, письменниця Євгенія Тур назавжди зненавиділа їх і їхній «Современник».

Але тих уже не було, а Тургенев, хоча був зовсім не з ними. жив близько, не намагався ніяк підтримувати знайомство з нею, яке почалося ще в її московському салоні. Зараз, коли всі друзі Герцена, Огарьова були обурені ного поведінкою, вона наче мала всі підстави докоряти йому і дати волю своїм почуттям

— Як це можна відректися від своїх друзів! — палала вона.Маріе Олександрівно, ви ж знаєте, у своїх відповідях сенату він написав, що давно порвав з ними, з Герценом і Огарьовим.

— Він не поділяв їхніх думок, це відомо, але справді так сумно й неприємно почути таке про Івана Сергійовича, — мовила Марія.

-— Ми сперечаємось з моїм другом Огарьовим, — хвилювалася графиня. — Він пише мені, що у нас із ним спільний ворог— свавілля, деспотизм, та друзі у нас різні. Я не заперечую, вони надто вірять в селян на Русі, а я зараз нічому вже доброму в Росії не вірю, не вірю і не вірю. І сама я думаю — я вже ніколи не писатиму для дорослих, я не можу бути матеріалісткою. Принаймні для дітей можна писати за старими правилами-та звичаями — з вірою в доброчесність, справедливість, право, у вищий дух і безсмертну душу.

— Так і до бога близько, — усміхнулась скептично Марій. Як часто вона тепер думала сама про твори для дітей. Але ж хіба є одна справедливість, одне право для внуків графині Саліас і для тих дівчаток, яких злидні викидають-на вулицю, а потім вони потрапляють, у; тюрми і- в. колонії для малолітніх злочинців.

Після «затишного» вечора у Саліас вона повернулася розстроєною.

— Сашенько, — сказала вона, — а знаєш, що б я хотіла?

Він дивився на неї, як завжди, захоплено й закохано.

— Ми повернемось додому і влаштуємо школу для дівчатоксиріт, яких жахливо звуть «малолітні злочинниці» Я сама вчитиму їх, вони й житимуть у школі, працюватимуть у саду, на городі. Десь на селі, в гарному місці у нас на Україні. Ти б хотів? Ми-б разом довели, як можна виростити з них чесних трудящих людей, порядних працьовитих жінок. Не смійся з цієї думки, я серйозно кажу. Ну, що моє писання? Для кого? Для чого?

Але ж не писати вона не могла...

їй справді дуже захотілося писати для дітей — і писати про щось героїчне, славне, не про слабкість людську, а про Велич і благородство душі людини, хай і в маленької істоти.

Вона спробує написати казки, адже діти так люблять казки, І в казці можна про все сказати й показати різні вдачі, і різні випробування в житті, і щоб це було схоже на правду.

Звичайно, буде схоже на правду — адже, пишучи, вона думатиме, що це все відбувалося на Україні.

Вона заплющила очі, і здалося: вона не тут, не в маленькому будиночку над Сеною... і наче почула плескіт та леління дніпрових хвиль.

Не писати вона не могла.

* * *

Серце моє! Ми вже ніколи з тобою не розлучимось. Як добре повертатись у цей маленький .будиночок яа березі Сени коло справжнього зеленого лісу.

Це нічого, що у нас майже порожньо. Але вже стоять такі розкішні книжкові шафи, з червоного дерева, з вигадливими інкрустаціями, майже зовсім такі, які ми бачили з тобою в пала.цах чи музеях, ну, не зовсім такі, а все ж таки дуже, дуже гарні! .Я й не мріяла про такі! Давай не картати себе за цю, може, недозволену в наших умовах розкіш і таку дорогу витрату! Ми так мало дозволяємо собі! А це ж наш подарунок одне одяому.