Оксана Иваненко - Марiя

«Бритя» — так звали Сашу брати в дитинстві.

Кожне повідомлення кололо серце Тетяни Петрівни. Вона уявляла богемне паризьке життя, хвіст поклонників і коханців, поневіряння її бідолашного сина, а виявляється — там сім'я, щаслива сім'я, навіть мати з ними — «мила старенька» — не вона, Сашина мати, а мати ненависної Марії.

Володя який не був легковажний та веселий, а помітив розгублене, сумне обличчя матері. Він лишив свій розкритий чемодан, сів коло неї і обняв.

— Мамо, ти не хвилюйся. І ти зміни своє ставлення до Маші, до Марії Олександрівни. Я її дуже полюбив.

О! Вона причарувала і цього юнака!

Але Володя зрозумів її переляк. Він насварив жартома пальцем і мовив:

— Мамо, Марія Олександрівна мені стала як сестра. Але, слово честі, я заздрю Саші. Я б хотів, щоб мене любила така жінка, я б хотів, щоб у мене була така дружина Так, так, мамоТи ж пам'ятаєш, якими фарбами малювала ти мені цю підступну, лукаву кокетку, спокусницю, злочинницю просто Я ж тоді добре не розбирався, а тепер я побачив сам. Ти знаєш, мамо, я скажу тобі правду — нашому Бриті саме така дружина й потрібна була.

— Дружина? — перелякано спитала Тетяна Петрівна

— Ах, мамо, ну що за забобони! Я ж тебе завжди вважав передовою людиною. Вони живуть разом, як чоловік і жінка, з ними і її мати, її син, це сім'я! Хіба треба обов'язково вінчатися? Особливо коли обидва не вірять Але, подумай, вона розумна, вольова, працьовита, а наш Саша — ти ж знаєш його млявий характер! І уяви — вона якось вплинула на нього в роботіЯ от привіз його статтю, понесу в журнал, він сам- незабаром приїде зі своїм проектом.

Володя з переможним виглядом вийняв з чемодана списані зошити.

— Він багато чита«, слухає лекції, і вона, вона в усьому бере участь. Сама письменниця, вона знаходить час, щоб бути просто секретарем у нашого Саші! Він так змінився, посоліднішав, ти б його не впізнала, він тепер серйозно, навіть із захопленням працює. Ти це бачила раніше? Він серйозно вивчає справу перевиховання малолітніх злочинців. А які в них цікаві люди бувають! Я познайомився з нашими російськими художниками, чоловік і жінка Якобі, між іншим, як і наші голубчики, невінчані. Подумаєш! У Парижі на це ніхто й уваги. не звертає. А Машу дуже поважають скрізь. Вона працює. безупинно.

Так, так, вона завжди працювала безупинно. Цього від неї не віднімеш.

— Ти даремно так береш до серця, мамо. Саші .нашому пощастило. Хіба тут він міг би знайти таку подругу душі?

— — А як його здоров'я? — упалим голосом спитала мати, Володя трохи посерйознішав.

— Ти ж знаєш, мамо, у нього, певне, спадковість від батька, а легенями у нього негаразд, і дуже добре, що вони живуть не в самому Парижі, а в передмісті, на свіжому повітрі.

Так, він хворий, її син, його божевільна любов розслабила дужче його слабке здоров'я, а її, її нема поряд із ним.

— Вона його любить? — спитала тихо мати.

— О! — Володя знову прояснів усмішкою. — Я ж: тобі кажу, що я йому заздрю. Нема бажання, щоб вона не вгадала і не кинулася виконувати, а коли йому зле — так усі ж ходять навшпиньках, вона не відходить від нього, а мамаша вже й не знає, що приготувати, як побалувати. Серед близьких знайомих е дуже хороший молодий лікар Карл Бенні, це їхній друг і домашній лікар. Він, звичайно, закоханий у Машу і коли хто в сім'ї хворий, то він і вночі прибіжить.

— Закоханий! — зітхнула мати.

— Ну, в неї ж усі закохані, — засміявся Володя, — інакше не може бути. Але для неї наш Бритька — принц, цар.

— А вона для нього?

— О, вона для нього божество, яке випадково опинилося на землі. Я присягаюсь, мамо, покиньмо жарти, тільки .її наполегливість примусила Сашу так працювати над собою, писати статті, закінчити проект. Ти ж сама знаєш, вія був досить байдужий до всього — робив, учився, бо так годиться. Ти ж сама знаєш, навіщо обманювати себе? А зараз — він щасливий, .'розумієш, щасливий.

Чи могла бути щасливою з такого щастя мати? їй -було боляче, гірко — і те, що стільки прикрощів завдали одне одному, і те, що це «щастя» виникло всупереч її бажанням і уподобанням, і навіть незважаючи на всі перешкоди, які вона сама чинила, їй було боляче, що син далеко, що він уже не може вважати її близьким другом, а інша, чужа мати допомагає там, «балує» його.

Їй було боляче, що, власне ж, спочатку-вона так полюбила Марію Олександрівну, Машу, боже мій — для її синів вона — «Маша»! А потім так обурилася на неї, чорнила її, та ніколи, ніколи, ніде, ні від кого не чула, щоб та прохопилася б хоч єдиним лихим словом проти неї.