Оксана Иваненко - Марiя

— За тиждень «Чорний ангел» надіслала нам офіцерський одяг, і ми помчали далі.

— А ви побачились із нею?

— Ні, ні з нею, ні з Зунею. Ми через кучера, нашу людину, звичайно, попросили переказати їм безмежну подяку, а також просили, щоб повідомили наші одчайдушні панночки товаришам у в'язницю, що з нами все гаразд.

— А ті, що лишилися там? Утекли?

— Не знаю. Невідомо. Михась подався до Варшави, а ми з Антосем сюди. Антось тепер доліковує рани, які, звичайно, дали себе знати. А я чекаю, що мені накажуть, може, поїду до Італії, може, в Гейдельберг, а може, лишуся поки що тут...

* * *

Що Антось Юр'євич втік із Прозорівської башти, стало там відомо не одразу. Ще кілька днів дурили голови вартовим і контролю, і до втечі готувалася друга партія. Адже нікому з начальства й на думку не могло спасти, яким саме чином могли втекти перші. Розкрили зовсім випадково, і друга партія втекти вже не змогла.

Потеплішало, вже віяло справжньою весною. Сніг танув. Раптом вартовий, що ходив повз стіну фортеці, ставши на сніг, провалився під землю! Зняв несамовитий крик. Так було відкрито підкоп із в'язниці і стало зрозуміло, як втік Юр'євич, але спіймати його вже не могли.

Щодо Тедзика й Михася—тут сталася цілковита плутанина, бо вони були у в'язниці під вигаданими іменами й прізвищами.

* * *

— Чи знатимуть про це все потім, про кожного З вас? Ваші справжні імена? — мовила Марія.

— А яке це має значення! — безтурботно відповів Тедзик;— Аби, нас було багато,!, хай хоч через багато років, щоб перемога була за нами.

12

— Як добре, що ми самі, без чоловіків, чотири, жінкиписьменниці, — каже Єлизавета Василівна Саліас, щирогостинним жестом запрошуючи сісти навколо круглого столика, з якого зараз зняли газети й журнали і який тепер правитиме за чайний.

Олександра Миколаївна — Шурочка — з жалем заперечливо хитає пишноволосою голівкою.

— Я ще далеко не письменниця. Я тільки бажаю, Підстрижена, як належить сучасним передовим жінкам» Аполлінарія Суслова скептично підбирає губи. В її високій постаті, худорлявому обличчі є ідось дражливе й спокусливе.

Марія про себе відзначає; «Мабуть, вона чомусь ображена на людей». Вона сама, як завжди, на людях спокійна і недуже говірка. На зауваження «про чотирьох письменниць» вона ледь усміхається без іронії, письменниці так письменниці. Адже дві молодші в цій счетвірці — Шурочка Якобі й Суслова — теж пробують писати. І внутрішнє чуття підказує Марії, що Шурочка, яка ще не знайшла себе, — обов'язково знайде. В неї є добра увага до людей, цікавість до життя без зосередження на собі, на своїх жіночих переживаннях, хоча їх у неї доволі! Покинула жорстокого першого чоловіка, розлучена з дочкою, яка лишилась у її матері і за якою нестерпно сумує. Життя з любимою людиною — Валеріем Якобі — весь час затьмарюється його ревнощами, турботами за малятко, вона втомлюється від художницького богемногопобуту, від постійних нальотів гостей-художників, від того, що весь час доводиться викручуватись із грошима, від того, що ніколи не може розпоряджатися своїм часом, а хочеться читати, писати щось самій, і попри всі ці незгоди вона завжди з доброю усмішкою дивиться на всіх, наче вважає, що все це тимчасово.

А чи буде писати, працювати самостійно в. будь-якій галузі Аполлінарія Прокопівна — важко сказати. Та й не треба, мабуть, виносити присуд на самому початку, тим більше, коли людина в такому збентеженому стані, як тепер Аполлінарія Прокопівна. Адже Саліас уже встигла співчутлнво-конфіденціально розповісти про її нещасливий роман з цим дивним і мало приємним письменником Федором Достоевським. Власне, з її слів важко було зрозуміти,хто кого любив, хто кого покинув перший, бо графиня то починала жаліти дівчину й ганити Достоевського, то виходило, що сама Аполл.інарія йому зрадила з якимось палким іспанцем, студентом-медиком, а тепер страждає. Марія знала, що Суслову часто відвідують і її лейб-медик Карл Бенні. і син самої графині Саліас — Євген. Якось у Карла прорвалось у розмові з Марією: «Ой, то страшна жінка. Комусь добрі кислиці сняться». Сама ж вона справила на Марію якесь непевне враження. Коли прийшла вперше до Марії — була тоді й Шурочка, — раптом розплакалася. Шура й Марія злякалися, кинулися втішати. Виявилося, що та зустріла по дорозі бідну голодну жінку й розхвилювалась. Все було не те щоб штучно або неприродно, але з ноткою істеричності, що не зблизило жінок, і вони не могли знайти вірного потрібного тону для взаємного контакту.