Оксана Иваненко - Марiя

«Напевне, вірогідному, — подумала усміхнувшись Марія. — Коли й дозволяла інколи себе поцілувати або трошки міцніше сбняти, то зовсім не з якихось там почуттів кохання, а тільки від 'дружньої ніжності й небажання образити друга. Він точно зрозумів, бо ще й додав — «старого»...

Проте, як Добролюбов не розвінчував його, їй не хотілося гу; бити цієї дружби, теплих взаємин, хоча він і переставав уже бути таким беззаперечним авторитетом.

Іван Сергійович пише ще докладно про свої наміри й плани, що новий роман закінчує, і що влаштовує свої взаємини з селянами. Все-таки добре скоріше побачитись і саме про це най ;більше розпитати! Він заводить школу. Потім поїде до Бадена, де на нього чекатиме Полінька, а потім — Париж. «Я Вам був би :вдячний, коли б Ви повідомили мені свої плани. Але ж Ви не залежите від себе... а від чого й від кого Ви залежите — це для ~. мене таємниця». Невже для нього таємниця?

Власне, і вона не знає, від чого залежатимуть її плани. Навіщо він пише про весну вдома?..

«Тут весна дуже запізнилась — і раптом спалахнула, як порох, всілякою зеленню, квітами і травами! Цього за кордоном не 'побачиш».

Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навесні в Римі і в Неаполі — вдвох із Сашею! Бідний Іван Сергійович! «...та кепсько тинятися стариком з якимось окисленим серцем у грудях — під цими золотими липами... Що поробиш! Незабаром ще гірше буде».

Цьому вона не йме віри — адже він закінчує новий роман! А про старість — він завжди говорить! Лист закінчено і з докором, і з ніжністю. «Прощавайте — постарайтесь написати трохи більше до ладу — на ту ж адресу, зрозуміло. Тисну Вам руку — і роблю ще щось, на що Ви ніколи не відповідали». Вона сміється — ну, що ж, хай поцілує!

«Поцілуйте Богдася, про якого Ви мені ані слівця не сказали — і поклоніться — якщо є кому кланятися.

Ваш Ів. Тургенев».

«Поклонитися» є кому.

Он він — стукає вже в двері! А невже вона ні слівця не написала про Богдася? Сидить її хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з картин Ліппі, щось старанно виводить на папері.

Богдась із захопленням пише листа на чотирьох мовах одразу — українській, російській, французькій та італійській, і важко навіть було б сказати, з якої мови слів було більше.

Бідний Дорошенко хитатиме докірливо головою - хлоп'я поплутало всі мови!

Богдась старанно надписує картку — «Гарібальді». Він пише, що в гарібальдійських загонах є хлопчики, яким по дванадцять років, це йому розповідали хлоп'ята в Римі, а йому вже скоро мине десятий рік, і він також буде гарібальдійцем, тільки козацьким. Він дружить з багатьма італійськими хлопчиками. Богдась зітхає і замислюється. Добре було б написати дядькові Ількові, як у перші дні приїзду до Рима він відстав від мами, мсьє Пассека і мсьє savant — Єшевського. Спочатку пішов сам і набрів на фонтан Треві, це зветься фонтан, а насправді величезна стіна, ні, навіть якийсь будинок з усякими водяними богами, і звідусюди там фонтанами ллється вода, і він уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а стояв і дивився; і там було багато людей, і ніхто на нього не звертав уваги, і багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз він схаменувся, згадав про маму і трошки злякався, що не знайде її в Римі. Адже Рим такий великий і дивний, не схожий ні на яке інше місто. Богдась, правда, знав, що обідають вони в остерії Лепре, але ж як до неї дістатись?

Коло нього гаряче сперечалась про щось юрба хлопчисьок, таких, як він, і старших за нього. Він спитав у них.

Його спочатку не зрозуміли. Він вирішив, що не мову його не зрозуміли, а не знали, де остерія, він сказав: «Колосео — Колізей», він пам'ятав, що це недалеко від Колізея, і юрба дружно пішла з ним, галасуючи і сперечаючись, і поки дійшли, вони вже були друзями, і він дізнався, що вони всі чекають, коли до Рима прибуде Гарібальді.

Йому було трохи ніяково, коли по дорозі хлопчики раптом оточували якогось пана чи пані й починали вимагати «уна сольді», тоді він відходив трохи осторонь (ні, про це він не писатиме, про це він розповість товаришам у пансіоні, і про те, що вони передражнювали папського солдата, а потім щосили тікали, і що трохи не звалили з ніг товсту кумедну черницю у величезному білому очіпку з крилами, одне слово, поводилися так, як усі хлопчиська в усіх містах усіх країн. Особливо в Римі і в Парижі)...

Проте вони все-таки дійшли. В остерії на ґанку стояв її господар, і всіх хлопців як водою змило, а Богдась сів на східцях ганку, відсапуючись від пригод, біганини і хвилювання — що скаже він мамі. Він уже побачив, що за тим столиком просто надворі, де вони сідали обідати, — нікого нема. Раптом він побачив усіх трьох — маму, мсьє Пассека і мсьє savant — Єшевського.