Оксана Иваненко - Марiя

Мама кинулась до нього і не сердилась зовсім, а йому було соромно, він тільки не хотів цього показати при чоловіках. Єшевський дивився докірливо, а мсьє Пассек розгублено, наче не Богдась, а він загубився. Про це все він, звичайно, не написав, а тільки згадував і знову глибоко зітхнув, бо йому шкода було лишати це привільне життя в Італії і повертатись до пансіону, та що поробиш — він обіцяв мамі добре вчитися і пристойно себе поводити, а вона обіцяла, якщо ще затримаються за кордоном, на ту весну відвезти його до швейцарця, з яким і вона, й він, Богдась, і всі хлопчики з сусідніх дворів заприятелювали у Римі, і потім виявилось, що у нього вдома, у Швейцарії, також пансіон для хлопчиків, і він на літо запрошував до себе Богдася.

Але Богдасеві хочеться і додому... Особливо коли іноді мама починає для нього вигадувати свої казки, і це не зовсім казки, от, приміром, про хлопчика, такого, як він, маленького козака українця, як він визволив з турецької неволі дівчинку... Він дуже любить, коли мама про це розповідає. Добре було б і про це написати дядькові Дорошенкові, але це було б надто багато, і паперу не вистачило б! Адже він перерахував усі міста, де вони побували, мабуть, усі фонтани — це його цікавило завжди більше, ніж собори й монастирі, по яких бігали дорослі. І все ж таки написав, що, від'їжджаючи з Рима, вони кинули сольді в фонтан Треві, мама і він. Про Олександра Вадимовича він не написав, хоча й той кинув монетку, але ж із ним Ілля Петрович незнайомий і можна було його не згадувати. Він захопився своїм листом і ніяк не міг закінчити.

Мама вже чекала. Мама поспішала, бо за нею, як завжди, зайшов Олександр Вадимович, і вони бігли оглядати якісь картини.

— Я вкину листа на пошті, коли хочеш, — сказала мама і, не читаючи, заклеїла конверт, і тому не жахнулася ані різномовності, ані безлічі помилок на всіх мовах. Це вже дісталося Іллі Петровичу.

* * *

Так само, як і в Парижі, так і в Флоренції, і в Мілані — останній зупинці в Італії, вона любила заходити в маленькі крамнички, де часто можна було побачити різні рідкісні старовинні дрібні речі. Особливо в букіністичні. Там так приємно було перебирати старі книги, гравюри. Вона рідко щось купувала, але хазяїни крамничок або книжкових лотків ніколи не ремствували. Вони звикли, що «їхні» відвідувачі мало що купують, бо не мають змоги купити, але ж вони по-справжньому розуміють ціну цим речам! А це також дає насолоду!

Коли в маленьку букіністичну крамничку, що тулилася на розі невеличкої площі майже в центрі Мілана, зайшла гарна молода пара — русява дама і чорнявий молодий чоловік, — старенький хазяїн крамнички одразу пізнав, що це іноземці, й одразу вирішив, що, напевне, їх нічого не зацікавить на його полицях. Але дама .звернулась по-італійськи, правда, не так вільно, як говорять рідною мовою, явно добираючи слова, але цілком правильно. Це вже було приємно стариганчику.

— Будь ласка, у вітрині ми побачили гравюрку. Може, ми помилились, але здається, це портрет славетного Беккаріа?

— О так, синьйоро! — розцвів усмішкою старий. — Це портрет нашого Беккарія, — і ніхто на світі не може з більшим правом сказати «нашого», ніж ми, міланці, бо він жив тут і навіть недалеко від цієї невеличкої, але славної пьяцца, отож і від моєї скромної книгарні! Я зараз зніму цей портрет з вітрини.

Він, наче ікону, побожно підніс невеличку гравюру-портрет відвідувачам, і вони заговорили незнайомою йому мовою.

— От твій бог, — мовила Марія.

— Один з моїх богів, — поправив Саша.

— Я не ревную. Він для мене також велика людина — Чезаре Беккаріа. Він перший у світі повстав проти смертної кари!

Почувши знову знайоме ім'я, хазяїн не міг стриматися — він наче одержав подарунок. Як добре, що вони зайшли саме до нього. Якщо вони так цікавляться Чезаре Беккаріа, він радий їм повідомити, що саме на цьому майдані незабаром йому збудують пам'ятник. Так, так, коли ви відвідаєте Мілан ще раз, ви вже побачите пам'ятник цій великій людині. Він знає скульптора й архітектора, які працюють над цим пам'ятником. Ще б пак! їх знають усі міланці, і всі знають, що буде викарбувано на пам'ятнику, звичайно, крім імені. Він майже продекламував: «Se dimostrero non essere la pоne di morte nе utile, nе necessaria avro vintola causa dell'umanita».

— Ти розумієш? — спитав Саша. — «Якщо я зможу довести, що смертна кара не є ні доцільна, ні необхідна, — це буде перемогою людства» — слова з його книги «Злочин і кара» — «Dei delitti е dеlie pоne».

— Між іншим, серед моїх книжок ви знайдете найстаріше видання цієї славетної книги, — заметушився стариганчик.