Оксана Иваненко - Марiя

Кожен старий гондольєр не гірше за спеціаліста — чічероне — розповість сотні страшних історій про Палац дожів. Місток зітхань, по якому переводили приреченого до довічного ув'язнення або до страти і з якого нещасний кидав останній погляд на Венецію, на життя. Так, з Палацом дожів з'єднана й найстрашніша в'язниця.

Вузькі кам'яні нори-камери зберігають жахливі таємниці про невинно приречених, про неймовірні втечі, про геройську смерть. Скільки існує прекрасна Венеція, стільки й точиться боротьба.

Синьйора розуміє італійську мову? Старий гондольєр усміхається їй і не втримується від спокуси дещо розповісти — таким тоном, наче коли й не він сам, то вже батько чи дід обов'язково були свідками подій, хоча ті події відбувались сотні років тому.

Марія нічим не видає подиву і не заперечує таку історичну плутанину. Може здатися, що вона всьому вірить, їй просто не хочеться порушити зачарування.

— Розбуди мене, — шепоче вона Саші. — Я не вірю, що це все я бачу в дійсності.

— Поглянь праворуч — і ти повіриш.

Гондольєр круто повертає ліворуч. Марія бачить: праворуч, у під'їзді якогось будинку — певне, це якась офіційна установа — стоїть загін австрійських солдатів tedesco з офіцером на чолі.

— От тобі дійсність казкової Венеції, улюблениці Італії

...З старим гондольєром умовились, щоб покатав і другою дня, і третього. Три дні в Венеції — це ж мить! Не можна ані краплиночки з цієї миті загубити.

Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напівзруйновані від постійної вологи колишні палаци, а тепер майже трущоби, в яких мешкала біднота. Пропливли повз єврейське гетто.

Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах, що над водою перекинуті були не лише місточки, а й мотузки з білизною. Багато помешкань стояли порожні — в них жити було вже неможливо.

— Венеція гине. її поглинає море. Що робити? Що робити? Це катастрофа! Як їй запобігти? — з притаманною італійцям експресією, схвильованим голосом, нервово ламаючи пальці, говорив чічероне, що водив групу туристів, до якої приєднались мимохідь Марія і Саша.

Чічероне бідкався з таким розпачем, що Марія шепнула з удаваним страхом Саші:

— Як ти гадаєш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще врятуємося?

— Я не знаю, чи встигнемо, — в тон їй відповів Саша, — адже ти хочеш оглянути кожну церкву і всі картинні галереї.

Звичайно, їй хотілося оглянути всі церкви і всі картини! Венеція з її творами Веронезе, Карпаччі, Тінторетто — вона ж тільки в Італії з ними зазнайомилася. Тут, у Венеції, вона найдужче відчула Тіціана.

Вже в останній день вони зайшли в Chiesa di santa Maria Gloriosa dei Frari — капуцинську церкву святої преславної Марії, і там вона зупинилась перед Марією Асунтою, тіціанівською Марією.

І як у Дрезденській галереї перед Сікстинською мадонною, як в соборі святого Петра перед Пієтою — їй захотілось бути самій. Навіть без Саші. Тільки отой старенький монах, який запалив для них свічку і побожно перехрестився, не заважав би їй отак стояти і — молитися. Молитися перед її святою.

Не «молитися», звичайно, — звірятися, схилитися перед образом тої, що за легендами все найстрашніше і найжорстокіше пережила, перенесла в житті і з непохитною вірою і любов'ю — не вмерла, а «вознеслася» на небо. Скільки було віри, любові в цьому жіночому, ще молодому обличчі, але це вже не було обличчя юної Сікстинської мадонни, в якої ще всі випробування попереду. Ця — Марія Асунта — вже все зазнала, та зберегла в собі сили, натхнення віри, і до неї, як до своєї заступниці, було легше звернутися кожній жінці, бо вірили: зазнавши все, вона все зрозуміє, вона — милосердна.

І Марії, земній жінці Марії, яка вже не молилася перед іконами й хрестами, хотілося стати зараз навколішки перед цією Марією, вона не могла відірватися від образу.

Яку ж віру зберегти їй? В яку правду? В яку любов?

— Машо, ходімо, адже пізно, — трохи ревниво шепнув Саша.

Вона була така далека зараз від нього...

Потім, через багато-багато важких років, у далекому дикому кутку, серед далеких її душі людей — вона згадає Венецію, площу святого Марка, Палац дожів і її, святу Марію Асунту, і сама не віритиме, чи було ж це в житті насправді?

* * *

— Що сталося з Богдасем? Сьогодні він такий тихий, як ніколи.

Вчора Саша, стоячи перед картинами Ліппі, сказав усміхнувшись:

— Оці янголята схожі на Богдася — такі ж, видно, урвиголови!

А італієць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Ліппі брав за моделі для янголят хлопчисьок з вулиці та своїх власних синів, веселих бешкетників, а мадонну писав — із своєї жінки, яку викрав з монастиря! Сімеечка!