Йоганн Гете - Твори

В німецькій літературі того часу гетівський «Гец фон Берліхінген» був явищем цілком незвичайним і за своєю художньою структурою. У цьому відношенні він був передусім дерзновенним запереченням нормативної поетики класицизму, зокрема відомих правил трьох єдностей. Саме на цій драмі з найбільшою виразністю позначилося захоплення Гете Шекспіром, яке в цей час під впливом Гердера досягло свого апогею, проявилася орієнтація на його історичні хроніки з їхньою вільною композицією і структурою. Як і названі твори Шекспіра, драма Гете розвивається вільно, не скута формальними законами й правилами, в епічному за характером розгортанні невеликих драматичних сценок, які швидко міняються, ніби в калейдоскопі. Твір сповнений динаміки, причому її джерело, на відміну від класицистичних трагедій, не в морально-психологічних колізіях, які переживаються і обговорюються героями, а в об'єктивній дійсності, в її спонтанному русі, що виявляється за допомогою контрастних зіставлень коротких сценок, стрімкого ритму їх зміни. Тут відсутня центральна подія, якою організується структура драматичного жанру, можна сказати, що гетівський «Гец» розгортається в епічному часі й епічному просторі і його структура — це вільна структура «драматизованої повісті». На тривалий чар він стає ніби еталоном вільної «німецької драми», протиставленої «французькій», підпорядкованій чітким формальним законам, і навіть Бєлінському та Тургенєву ще був властивий подібний погляд на цей твір.

Гетівський «Гец фон Берліхінген», такий незвичайний і за змістом, і за формою, викликав значний резонанс серед сучасників. Але сприймання його було різним у різних колах і верствах тогочасного німецького суспільства. Консервативні кола драма обурювала і своїм бунтарським змістом, і вільним трактуванням драматичної форми. Вороже ставлення до неї знайшло завершене вираження у сумнозвісному відгуку прусського короля Фрідріха II, який назвав «Геца» «нестерпно поганим наслідуванням англійських п'єс» і обурювався тим, що йому «аплодує партер», тобто демократичний глядач. І навпаки, молоде покоління бюргерської інтелігенції сприйняло «Геца фон Берліхінгена» з ентузіазмом. Відомий поет Г. Бюргер писав: «Який же це щиро німецький сюжет! Яка смілива обробка! Як вільно й благородно, подібно до свого героя, розтоптує автор кодекс жалюгідних правил і змальовує все таким живим і відчутним до останньої жилки… Боже, скільки тут життя і як все це по-шекспірівськи!»

Наступним і чи не найвищим звершенням Гете штюрмерського періоду був роман «Страждання молодого Вертера» (1774). Роман цей виник на біографічній основі: проходячи 1772 року адвокатську практику при імперському суді у Вецларі, Гете покохав молоду дівчину Шарлотту Буфф, наречену свого друга Кестнера, і змушений був через певний час залишити молоде подружжя. Особисті інтимні переживання, викликані цим вимушеним розривом, і стали основним джерелом для роману, зокрема для його провідного, лірико-психологічного аспекту. Щодо сюжетного оформлення твору, його трагічної розв'язки, то для них послужила історія Єрузалема, вецларського приятеля Гете, який вкоротив собі віку через нещасливе кохання. Гете бурхливо реагував на звістку про це самогубство, причому характерно, що відповідальність за нього у листі до Кестнера він покладав на суспільство, на «ницих людей», які живуть лише «сміттям суєти» і «підточують наші сили», гублять всі природні пориви й почуття.

Існує поширена думка, що «Страждання молодого Вертера» є лише ліричною сповіддю Гете, що й написаний роман був заради того, щоб подолати тяжкі переживання, душевну кризу шляхом об'єктивації їх у мистецтві. Думка ця надто вузька й однобічна, даний роман — твір глибокого й багатогранного змісту, який сконцентрував немало нагальних і хвилюючих, нерідко болісних проблем свого часу і виразив їх у формі безпосередньо-ліричного переживання. Разом з тим він зберіг здатність будити живий відгук і у наступних поколінь, що властиво лише великим творам класичної літератури.

За тематикою цей твір можна віднести до романів із життя «третього» стану, які в той час набули поширення в англійській та французькій літературах і почали з'являтися в літературі німецькій. Та водночас — яка істотна відмінність, яка яскрава самобутність і в змісті, і в структурі роману Гете порівняно і з «комічними епопеями» Філдінга чи Смоллета, і з соціально-дидактичними романами Руссо чи Дідро! Ця самобутність постає передусім із повної переваги ліричного елементу в романі Гете, що було явищем цілком незвичайним для тогочасної прози. Якщо згадані письменники (й чимало інших) своє головне завдання вбачали в змалюванні безкрайого моря «зовнішньої дійсності», соціального побуту доби, то Гете в своєму «Вертері» всю увагу зосередив на внутрішньому світі героя, на його духовному й душевному житті. Романи XVIII ст. залишалися суто розповідними, епічними за своїм характером і стилем, навіть коли писалися вони в листах, як, приміром, знамениті в свій час романи Річардсона чи «Нова Елоїза» Руссо. В них теж відсутня установка на безпосередньо-ліричне вираження думок, почуттів, душевних станів, навпаки, тут ще очевидніша перевага епічно-розповідних синтаксичних конструкцій типу: «Я відчув, що…» чи «Я сказав, що…», — з подальшим докладним переказом відчутого чи сказаного.