Юрій Яновський - Чотири шаблі

Як передати такі хвилини, в які нічого не говориться? Рубан мовчав, Ma не говорила ні слова, самовар співав своє. Півгодини було тихо, але нитки все тяглись і тяглись.

— Мені здається, що я вас полюбив, — репліка від Рубана.

— Здається? — перепитала Ma.

— Моє прізвище Рубан, і я пропоную вам бути моєю жінкою, — сказав Рубан, і його холодні очі засвітились без причини.

Якби це була не Ma, a інша — хто зна, в який бік повернув би кіль розмови. Ma сказала:

— Мені теж здається, що між нами є якась нитка або щось подібне, — і простягла руку. Рубан узяв руку.

Що трапилося б далі, якби не було того стуку в двері?

Ma вискочила в сусідню кімнату, а Рубан відчинив слідчому Чека з агентом.

— Де дівчина?

— Є. Що таке?

— Товариша Кригу задушили співмешканець його й вона.

Рубан почув, як повернувся в дверях ключ, але тримав це в собі. Невідомо — була це любов чи лише остання послуга ради неї.

Коли поламали двері — Ma там уже не було, і ніякі шукання не дали сліду до її схованки.

Київ стугонів на ніч і напускав на себе вечірні тіні. На горі на станції кричав «КІМ» — бронепоїзд, чекаючи командира. Командир Рубан міряв велике місто кроками, а хтось у передмісті, «милуючись місяцем, терзав свою гітару».

Машиніст бронепоїзда «КІМ» [73] Ідеться про увічнений у назві об'єкта Комуністичний Інтернаціонал Молоді, міжнародну масову організацію трудящої молоді, що існувала від 1919-го до 1943 року як секція Комінтерну. Місце її створення — Берлін. Мета — об'єднання молоді для боротьби за власні економічні, політичні, культурні права, за утвердження антивоєнних цінностей. Ідеологічну підвалину руху склали теорії Карла Маркса й Володимира Леніна. брав коло водокачки воду. Звичайно, це була робота помічника, але останній десь гнив по дорозі від кулі командира. Згаданий командир — латиш Матте — був для машиніста мішком загадок. Ніякий спирт не мав впливу на командирову голову, і тим більше на командирів язик. Його прозвали «німий Матте».

Машиніст слухав, як булькала вода, і пильно стежив за безпечністю свого тилу. Командир міг з'явитись, як буря, а хіба тонка обшивка тендера врятує від кулі парабелума?

Вода дратувалась із машиністом і його майбутністю. Вже холодний піт почав проступати на чолі.

Нарешті якась крапка часу, якась жартівлива хвилинка переповнила командирову чашу: він вискочив із вагона й мовчки одсалютував у повітря одним пострілом. Друга куля мала йти на тендер паротяга. Задумливо дзенькали командирові остроги, й ліве око примружилось, як на полюванні.

В цю хвилину на перон вибігло двоє військових. Вони здивовано глянули на револьвер командира й не знали, що думати. Командир підняв на всякий випадок зброю.

— Товариш, — сказав старіший із двох — колишній полковник з довгими вусами, — я командир першого мортирного дивізіону. Мені потрібна ваша поміч.

Латиш Матте переклав револьвера в ліву руку й простяг праву руку гостю. Потім він почав дивитись у вікно апаратної телеграфу й стояв так увесь час.

— Ворожа артилерія сильно б'є по моєму участкові, — продовжував командир дивізіону, — очевидно, десь є гарний пункт для ворожого спостерігача. Я хочу послати свою розвідку й потім, за її відомостями, вдарити перехресним огнем по ворожих батареях: з моїх мортир і з вашого бронепоїзда.

— Я їду з вами, — сказав латиш і махнув пальцем на свого помічника.

— І зо мною двоє. Триматись під парами. Ти — командир.

Всі їхали верхи. Бронепоїзд мав свої коні. Латиш тис коня острогами й піднімав пил. Село було недалеко за щіткою сосен. Вечір ще не мав наміру виходити на зміну. А день мовчав, як вода.

На селі, коло хати, де жив тов. Доєнгардт (командир дивізіону), латиш прив'язав коня й пішов вулицею в ліс. Двоє його вірних ішло тридцять кроків ззаду. За селом Матте оглянувся й не сказав ні слова. Це значило, що латиш нічого не має проти, і люди можуть не боятись.

В лісі Матте вибрав високого дуба, скинув чоботи й подерся вгору. Люди стояли внизу мовчки, не рухаючись. Матте п'ять хвилин роздивлявся навкруги в бінокль.

Зліз, і всі пішли назад.

Раптом латиш скочив у кущі й ліг. За ним це зробили його люди, не розуміючи нічого. Скоро на дорозі виткнулось троє. Латиш придивився в бінокль і потім спокійно вийшов на дорогу з кущів.

Вершники побачили піших, і миттю серед тиші лісу лунко прокричали постріли. Багато берез було перепсовано кулями, а вечір злазив по драбині тихо й вештався вже в подихах лісу.