Михайло Шолохов - Доля людини

Оповідач на хвилину замовк, а потім сказав уже іншим, уривчастим і тихим голосом:

— Давай, братухо, перекуримо, а то мене щось ядуха душить.

Ми закурили. В залитому весняними водами лісі лунко вистукував дятел. Як і раніше, теплий вітер ліниво ворушив сухі сережки на вільшині; так само, ніби під напнутими білими вітрилами, пропливали в небесній блакиті хмари, але вже іншим показався мені в ці хвилини скорботного мовчання безмежний світ, який готувався до великих звершень весни, до вічного ствердження живого в житті.

Мовчати було важко, і я запитав:

— Що ж далі?

— Далі? — неохоче озвався оповідач. — Далі надав мені полковник місячну відпустку, і через тиждень я був уже у Воронежі. Пішки добрів до місця, де колись з сім’єю жив. Глибока вирва, наповнена іржавою водою, навколо бур’ян по пояс… Глушина, тиша могильна. Ох, і тяжко ж було мені, братухо! Постояв, потужив душею й знову пішов на вокзал. І години бути там не міг, того ж дня поїхав назад у дивізію.

Та місяців через три й мені усміхнулась радість, як сонечко з-за хмари: знайшовся Анатолій. Прислав мені на фронт листа, мабуть, з іншого фронту. Про мою адресу дізнався від сусіда Івана Тимофійовича. Виявляється, потрапив він спочатку в артилерійське училище; там і знадобились його таланти до математики. Через рік з відзнакою закінчив училище, пішов на фронт і ось уже пише, що має звання капітана, командує батареєю «сорокап’яток», має шість орденів і медалі. Словом, обштопав батька зі всіх кінців. І знову я загордився ним страшенно! Як не кажи, а мій рідний син — капітан і командир батареї, це не жарт! Та ще при таких орденах! Це нічого, що його батько на студебекері снаряди возить та інше військове майно. Батьківське діло віджите, а з нього, в капітана, все попереду.

І почались у мене ночами старечі марення: як закінчиться війна, як я сина оженю і сам при молодих житиму, столяруватиму і внучат няньчити буду. Словом, усяка така стареча штука. Але й тут вийшла в мене цілковита осічка. Взимку наступали ми без перепочину, і особливо часто писати один одному нам було ніколи, а наприкінцівійни, вже коло Берліна, ранком послав Анатолію листик, а другого дня одержав відповідь. І тут я зрозумів, що підійшли ми з сином до німецької столиці різними шляхами, але перебуваємо один від одного недалеко. Жду не діждуся, прямо-таки хвилини лічу, коли ми з ним побачимось. Ну, й побачились… Дев’ятого травня, ранком, в День перемоги, вбив мого Анатолія німецький снайпер…

У другій половині дня викликає мене командир роти. Бачу, сидить у нього незнайомий мені артилерійський підполковник. Я зайшов до кімнати, і він підвівся, наче перед старшим по званню. Командир моєї роти каже: «До тебе, Соколов», а сам до вікна одвернувся. Пронизало мене, ніби електричним струмом, бо відчув я щось лихе. Підполковник підійшов до мене і тихо каже: «Кріпися, батьку! Твого сина, капітана Соколова, сьогодні вбито біля батареї. їдьмо зі мною!»

Похитнувся я, але на ногах устояв. Зараз і то наче крізь сон пригадую, як їхав разом з підполковником на великій машині, як пробирались через вулиці, захаращені руїнами, туманно пам’ятаю солдатський стрій і оббиту червоним оксамитом труну. А Анатолія бачу ось як тебе, братухо. Підійшов я до труни. Мій син лежить в ній і не мій. Мій — це завжди з усмішкою, вузькоплечий хлопчисько, з гострим кадиком на худорлявій шиї, а тут лежить молодий, плечистий, гарний мужчина, очі напіврозплющені, ніби дивиться він кудись повз мене, в невідому мені далечінь. Лише в куточках губ так навіки й залишилась смішинка давнього синочка, Тольки, якого я колись знав… Поцілував я його й відійшов убік. Підполковник промову виголосив. Товариші-друзі мого Анатолія сльози витирають, а мої невиплакані сльози, мабуть, на серці засохли. Може, тому воно так і болить?..

Поховав я в чужій, німецькій землі останню свою радість і надію, вдарила синова батарея, проводжаючи свого командира в далеку путь, і ніби щось в мені обірвалось… Приїхав я в свою частину сам не свій. Та тут незабаром мене демобілізували. Куди йти? Невже до Воронежа? Нізащо! Пригадав, що в Урюпинську живе мій дружок, демобілізований ще взимку як поранений, — він колись запрошував мене до себе, — згадав і поїхав до Урюпинська.

Приятель мій та його жінка були бездітні, жили у власному будинкові на околиці міста. Він хоч і мав інвалідність, але працював шофером в автороті, влаштувався і я туди. Поселився в приятеля, вони дали мені притулок. Різні вантажі перекидали ми в райони, восени переключились на вивозку хліба. В оцей час я й познайомився з моїм новим синком, ось з оцим, що в піску грається.