Антон Чехов: Вибрані твори

Нафанаїл трохи подумав ї зняв шапку.

— В гімназії разом учились! — продовжував тонкий. — Пам’ятаєш, як тебе дражнили? Тебе дражнили Геростратом за те, що ти; казенну книжку цигаркою пропалив, а мене Ефіальтом за те, що я ябедничати любив. Хо-хо… Дітьми були! Не бійся, Нафаня! Підійди до нього ближче… А це моя дружина, уроджена Ванценбах… лютеранка…

Нафанаїл трохи подумав і сховався за батькову спину.

— Ну, як живеш, друже? — спитав товстий, захоплено дивлячись на друга. — Служиш де? Дослужився?

— Служу, милий мій! Колезьким асесором уже другий рік, і Станіслава маю. Платня погана… ну, та бог з нею! Дружина уроки музики дає, я портсигари приватно з дерева роблю. Чудові портсигари! По карбованцю за штуку продаю. Якщо ж хто бере десять штук і більше, тому, розумієш, знижка. Перебиваємось сяк-так. Служив, знаєш, у департаменті, а тепер сюди перевели столоначальником по тому ж відомству… Тут буду служити. Ну, а ти як? Либонь уже статський? Га?

— Ні, голубе мій, бери вище, — сказав товстий. — Я вже до таємного дослужився… Дві звізди маю…

Тонкий раптом зблід, скам’янів, але скоро обличчя його скривила широчезна посмішка; здавалося, що від обличчя і очей його посипались іскри. Сам він зіщулився, згорбився, звузився… Його чемодани, клунки і коробки стиснулись, поморщились… Довге підборіддя дружини стало ще довшим; Нафанаїл витягся струнко і застебнув усі гудзички свого мундира…

— Я, ваше превосходительство… Дуже приємно! Друг, можна сказати, дитинства, і раптом вийшли в такі вельможі! Хи-хи.

— Ну, годі! — поморщився товстий. — Навіщо цей топ? Ми з тобою друзі дитинства — і до чого тут це чинопочитання!

— Та як же ж… Що ви… — захихикав тонкий, ще більше зіщулившись. — Милостива увага вашого превосходительства… ніби життєдайна волога… Це ось, ваше превосходительство, син мій Нафанаїл… дружина Луїза, лютеранка, певним чином…

Товстий хотів було заперечити щось, але на обличчі тонкого було стільки благоговіння, солодкуватості і шанобливої кислоти, що таємного радника занудило. Він одвернувся від тонкого і простиг йому на прощання руку.

Тонкий потиснув три пальці, уклонився всім тулубом і захихикав, мов китаєць: «Хи-хи-хи». Дружина посміхнулася. Нафанаїл шаркнув ногою і впустив картуза. Всі троє були приємно вражені.

1888

Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі і з клуночком у руці. Услід за ним ступає рудий городовик з решетом, вщерть повним конфіскованого агрусу. Навкруги тиша… На площі ні душі… Повідчинювані двері крамниць і шинків позирають, на. світ божий похмуро, як голодні пащі, коло них нема навіть жебраків.

— То ти кусатись, клятий? — чує раптом Очумєлов. — Хлопці, не пускайте його! Нині не дозволено кусатися! Держи! А… а!

Чути собаче вищання. Очумєлов дивиться в той бік і бачить: з дров’яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці й розстебнутій жилетці. Він біжить за ним, і, подавшись тулубом уперед, падає на землю, й хапає собаку за задні лапи. Чути вдруге собаче вищання і крик: «Не пускай!» З крамниць висовуються сонні фізіономії, і скоро біля дров’яного складу, немов з землі вирісши, збирається натовп.

— Начебто безпорядок, ваше благородіє!.. — каже городовик.

Очумєлов робить півповорот ліворуч і простує до зборища. Біля самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розстебнутій жилетці і, піднявши догори праву руку, показує натовпові закривавлений палець. На півп’яному обличчі в нього ніби написано: «Ось я тобі дам, шельмо!» — та й самий палець має вигляд знамення перемоги. В цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря Хрюкіна. В центрі натовпу, розчепіривши передні ноги й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу — біле гостроморде хортеня з жовтою плямою на спині. В сльозавих очах у нього вираз туги й жаху.

— З якої це нагоди тут? — питає Очумєлов, врізаючись у натовп. — Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?

— Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю… — починає Хрюкін, кашляючи в кулак, — про дрова з Митрієм Митрійовичем, і раптом це стерво з доброго дива за палець… Ви мені пробачте, я людина, котра робоча… Робота в мене дрібна. Нехай мені заплатять, бо я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну… Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб від тварюки терпіти… Якщо кожен кусатиметься, то краще й не жити на світі…