Антон Чехов - Вибрані твори

Сюжет у Чехова — теж складова його концепції. Для нього існує сюжет самого життя, яке письменник може тільки відтворити, але не пересотворити. Справді, це неймовірна майстерність — «впустити» героя в життя, яке вже йде, вичерпати сюжет героя, замкнувши художню ідею… А життя знов іде своїм ходом, ніби нічого й не сталося. Недарма повісті й оповідання Чехова часто називають «маленькими романами». «Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя і розбивається їхнє життя», — казав сам Чехов, але цим аж ніяк не хотів ствердити, що людина безсила перед долею. Навпаки — цим підкреслюється рух, безупинність життя, хоч як би хто не хотів для власного — видимого — спокою обмежити цей рух своїми уподобаннями.

За якими б «параграфами», «інструкціями», «циркулярами» не ховався вчитель Бєликов з «Людини у футлярі» від дійсності, яких би «правил» не дотримувався, життя руйнує найтвердішу шкаралупу відчуженості — і тоді виявляється вся нікчемність подібного існування. Намагання берегти лише власний спокій так само приводить до ізоляції від людей доктора Старцева («Іонич»), В юності ще були поривання до чогось прекрасного, але страх перенапружити себе звів усе нанівець. Залишилась одна пристрасть: увечері виймати з різних кишень гроші, отримані за візити. І купувати будинки. Вся безглуздість ситуації в тому, що це нікому не потрібно, й Іоничу теж: він старий, хворий, не мав жодної близької людини. Він зберіг «свободу», йому не загрожують життєві потрясіння, але сам перетворився на тінь, яка дає про себе знати тільки писклявим голосом, бо «у Старцева запливло жиром горло». Тінь ця лякає собою оточуючих, відлякує від подібного способу життя.

Ми багато знайдемо у Чехова подібних сюжетів, де герой, заплутавшись у плетиві простих і складних обставин, ніяк не може вибратися на справжню дорогу, навіть не може, добитися простого сімейного щастя. Йому завжди не вистачає маленького, але рішучого кроку. На заваді любові художника і Жені Волчанінової («Будинок з мезоніном») стала рідна сестра дівчини, яка, мов злий демон, з точки зору героїв твору, зруйнувала можливе щастя. Дві планетки зійшлися на мить, дмухнув вітрець — вони розбіглися назавжди. Знову фатум? Життєвий хаос, перед яким людина безсила? Але чому тоді враження від оповідання оптимістичне? Та просто, коли б героям не чинили перепон і вони б здобули особисте щастя, читач би бачив, що воно нетривке, несправжнє. Адже і художник, і Женя неспроможні робити рішучих кроків. Вони не можуть розпорядитися цим щастям, коли його влаштує випадок, не здатні за нього поборотися. Є щось більше, прекрасніше, благородніше, — настійливо проголошує кожним рядком Чехов, воно — справжнє. Не можна пливти за течією між «низьким» і «високим».

Подібне поєднання «малого і тимчасового» з «великим і вічним» своєрідно відтворює загальну картину поступу цивілізації, для якої і «серединність» людини — тільки прохідний етап. Вона пройшла, ця людина, майже безслідно, а життя триває. Можливо, в цьому полягає найбільша трагедійність героїв Чехова? Він не просто сміється над їхньою недолугістю, тупістю, обивательщиною, а скоріше сумує над нереалізованими можливостями людини.

Оленька з оповідання «Душечка» видається на перший погляд звичайною собі міщаночкою, пристосуванкою, життя її бездуховне. Але, однак, не антидуховне, бо пристосування героїні до обставин не прагматичне, а якесь рослинне, продиктоване інстинктивною потребою когось любити, про когось турбуватися. Вона тільки не вміє і не знає як. У цьому трагедія Оленьки — в неможливості дотягнутися до того рівня, до якого підштовхують її закладені в людині начала добра, які Чехов умів бачити в кожному.

Разом з тим, без емоцій, навіть жорстоко, Чехов підкреслює, що «серединність» себе вичерпала, надійдуть інші люди, кращі, мудріші, у яких «все повинно бути прекрасним», як говорить лікар Астров. І хоч інший герой каже, що справжні люди будуть тільки років через двісті-триста, а сам Чехов не встиг побачити прообраз тих людей, скажімо, в революції 1905 року, ми помічаємо, наскільки глибоко пройнявся письменник провідною тенденцією свого часу: віджиле йде в небуття безповоротно, духовна смерть чекає кожного, хто не встигає за рухом життя.

Повість «Спати хочеться» побудовано так, що виникає враження, ніби одноманітність, утома від цього життя настільки «заколисують» людину, що вона взагалі втрачав орієнтири людяності і, вириваючись з полону «сну», бо інакше вже неможливо, направляє свій гнів не в той бік.