Жорж Санд - Консуело

— Ось про що йдеться, пані, — почав граф, наслідуючи вітання короля дикунів, — це плем'я людожерів; у них у звичаї поїдати всіх іноплемінників, які висадилися на їхній острів, але це плем'я таке захоплене й скорене вашою чарівною красою, що складає до ніг ваших свою жорстокість і пропонує вам бути королевою цих невідомих земель. Звольте ступити на них без страху; і хоча вони неродючі й не оброблені, проте квіти цивілізації незабаром зацвітуть під вашими стопами.

Причалили до берега під пісні й танці юних дикунок. Опудала, набиті соломою, що зображували небачених і лютих звірів, за допомогою вправлених у них пружин раптом схилили коліна, вітаючи появу Консуело на острові. Потім нещодавно посаджені дерева й кущі повалили, смикнувши за мотузки, скелі з картону обвалились, і з'явилися будиночки, прибрані квітами й листям. Пастушки, що гнали справжні череди (у Ґодіца їх вистачало), селяни, хоча й одягнені за останньою модою оперного театру, але досить неохайні зблизька, навіть приручені козулі й лані з'явилися виявити вірнопідданські почуття новій володарці й привітати її.

— Завтра вам доведеться грати перед її високістю, — звернувся граф до Консуело. — Вам буде доставлено костюм поганської богині, весь у квітах і стрічках, і ви будете ось у цій печері. Маркграфиня ввійде сюди, і ви їй проспіваєте кантату (вона в мене в кишені), у якій висловлено думку, що ви поступаєтеся маркграфині своїми божественними правами, бо там, де вона зволить з'явитися, може бути лише одна богиня.

— Подивимося кантату, — мовила Консуело, беручи з рук графа його твір.

Їй не важко було прочитати і проспівати з аркуша наївну, нав'язлу в зубах мелодію, де слова й музика цілком відповідали одне одному. Залишалося тільки вивчити їх напам'ять. Дві скрипки, арфа та флейта, заховані в глибині печери, акомпанували їй безладно. Порпора змусив їх повторити. Через яких-небудь чверть години все владналося. Не тільки цю роль мала виконувати на святі Консуело, і не єдиною була ця кантата в кишені графа Ґодіца. На щастя, твори його були короткі: не можна було стомлювати маркграфиню занадто великою дозою музики.

Кораблі, що стояли біля острова дикунів, знову підняли вітрила й тепер причалили до китайського берега: вежі, що здавалися порцеляновими, альтанки, сади карликових дерев, містки, джонки й чайні плантації — усе було в наявності. Учені й мандарини, досить добре костюмовані, з'явилися привітати маркграфиню китайською мовою, а Консуело, переодягнувшись під час переходу в трюмі одного з кораблів дружиною мандарина, проспівала куплети китайською мовою, також складені графом Ґодіцем у властивому йому стилі:

Пісенька — завдяки скороченням, властивим цій дивній мові, — мала означати таке:

«Прекрасна маркграфине, велика принцесо, кумире всіх сердець, пануйте вічно над вашим щасливим чоловіком і над вашою радісною росвальдською імперією в Моравії».

Залишаючи «Китай», гості розмістилися в розкішних паланкінах і на плечах китайських рабів і дикунів піднялися на вершину невеликої гори, де виявилося місто ліліпутів. Будинки, ліси, озера, гори — все доходило тільки до колін або до щиколотки людини, і треба було нагнутися, щоб побачити всередині будинків меблі та господарське начиння, що за величиною відповідало всьому іншому. На міській площі, під звуки сопілочок, варганів і бубнів, танцювали маріонетки. Люди, що маніпулювали маріонетками й виконували музику ліліпутів, були сховані під землею, у спеціально для цього викопаних підвалах.

Спустившись із гори ліліпутів, граф Ґодіц і його гості опинилися на невеликому пустирі, розміром з якусь сотню кроків, захаращеному величезними скелями та могутніми деревами, яким дозволили мати свій природний зріст. Це було єдине місце, яке граф не зіпсував і не спотворив. Він задовольнився тим, що залишив його таким, яким знайшов.

— Довго сушив я собі голову над тим, як використати цю глибоку ущелину, — повідав він своїм гостям, — і все не міг придумати, яким способом позбутися величезних скель і яку форму надати цим чудовим, але безладно розкиданим деревам. Раптом мене осяяла думка охрестити це місце пустелею, хаосом. Я уявив собі, який вийде ефектний контраст, коли, відійшовши від цих жахів природи, потрапиш у розкішний, у прекрасному стані квітник. Щоб доповнити ілюзію, я вам зараз покажу щось дуже цікаве.

Із цими словами граф зайшов за величезну скелю, що піднімалася біля доріжки (не можна ж було, справді, не провести в страшній пустелі хоча б однієї гладенької, посиланої піском доріжки), і Консуело опинилася біля входу в обитель пустельника, висічену в скелі, над якою піднімався грубо обтесаний дерев'яний хрест. Звідти вийшов пустельник. То був добродушний селянин, чия підробна довга сива борода погано гармоніювала з молодим обличчям, яке сяяло рум'янцем юності. Він виголосив прекрасну проповідь (неправильні вирази відразу поправлялися графом), дав своє благословення й підніс Консуело коріння й молока в дерев'яній мисці.