Жорж Санд - Консуело

— Так, — додав лейтенант, — він продав австрійцям плани укріплень Пруссії, своєї батьківщини.

— О! Це неможливо! — вирвалося в зблідлої Консуело. Хоча дівчина з найбільшою увагою стежила за кожним своїм рухом, за кожним словом, вона не змогла стриматися від болісного вигуку.

— Це й неможливо й невірно! — закричав з обуренням Порпора. — Ті, хто запевнили в цьому короля, мерзенно збрехали!

— Гадаю, що ви не бажаєте побічно ловити нас на брехні, — мовив лейтенант, теж бліднучи.

— Треба бути до безглуздості педантичним, аби зрозуміти це таким чином, — відрізав барон фон Кройц, кидаючи на свого супутника суворий, владний погляд. — Хіба це нас стосується? І яке нам діло до того, що маестро Порпора так гаряче ставиться до свого молодого друга?

— І буду так само гаряче ставитися до нього навіть у присутності самого короля, — заявив Порпора. — Я скажу королю, що його обдурили й що недобре з його боку було повірити цьому, а Фрідріх фон Тренк — достойний, благородний молодик, не здатний на підлість.

— А я гадаю, вчителю, — перебила його Консуело, яку все більше й більше тривожила фізіономія капітана, — ви будете більш стримані, коли вдостоїтеся честі стати перед королем Пруссії. Я занадто добре знаю вас і тому впевнена, що ні про що інше, як про музику, ви говорити з ним не будете.

— Синьйора, здається, надзвичайно обережна, — знову заговорив барон, — а тим часом, очевидно, вона була дуже дружна у Відні з молодим бароном фон Тренком.

— Я, пане, майже не знаю його, — відповіла Консуело з відмінно розіграною байдужістю.

— Але якщо завдяки якій-небудь непередбаченій випадковості сам король запитав би вас про те, що думаєте ви про зрадництво цього Тренка?.. — допитливо дивлячись на неї, запитав барон.

— Я б відповіла йому, пане бароне, що не вірю ні в чиє зрадництво, бо взагалі не можу зрозуміти, як можна зраджувати, — мовила Консуело, спокійно й скромно витримуючи його інквізиторський погляд.

— Ось прекрасні слова, синьйоро! І в них виявилася прекрасна душа! — вирвалося в барона, чиє обличчя відразу прояснилося.

Одразу він заговорив про інше й зачарував співрозмовників витонченістю й силою свого розуму. Протягом усієї вечері, коли він звертався до Консуело, обличчя в нього ставало добрим, довірливим, чого вона не помічала раніше.

Коли закінчили десерт, примара, закутана в усе біле, з опущеним на обличчя покривалом, явилася гостям і вимовила: «Ідіть за мною». Консуело, змушена при репетируванні цієї нової сцени ще раз виконати роль маркграфині, підвелася перша й у супроводі інших гостей піднялася великими сходами замку. Примара, що йшла попереду, відчинила нагорі сходів великі двері, й усі опинилися в темній стародавній галереї, у кінці якої мерехтіло слабке світло. Довелося йти по цій галереї під звуки повільної врочистої й таємничої музики, що виконувалася ніби мешканцями потойбічного світу.

— Пан граф, їй-богу, ні в чому нам не відмовляє! — вигукнув Порпора захопленим тоном, у якому проступала іронія. — Ми чули сьогодні музику турецьку, флотську, музику дикунів, китайську, ліліпутську й узагалі всяку дивовижну музику, але ця так перевершила їх, що її дійсно можна назвати музикою з того світу!

— І ви ще не все чули! — вигукнув граф, у захваті від компліменту.

— Від вашої ясновельможності всього можна очікувати, — сказав барон так само іронічно, як і професор. — Але після цього, по правді сказати, не знаю, що ж іще ви можете нам показати.

У кінці галереї примара вдарила по інструменту, що нагадував східний тамтам, почувся якийсь тужливий звук, після чого піднялася велика завіса й відкрився вид на зал для глядачів, оздоблений та ілюмінований так, як йому належало бути наступного дня. Не буду його описувати, хоча тут і було б доречно сказати:

Завіса піднялася. Сцена зображувала не більше і не менше як Олімп. Богині виборювали одна в одної серце Паріса, і змагання між трьома головними з них становило весь зміст п'єси.

Вона була написана по-італійському, що змусило Порпору пошепки сказати Консуело:

— Мова дикунів, китайська, ліліпутська — ніщо не зрівняється із цією нісенітницею.

І вірші й музика були сфабриковані графом. Актори й акторки були варті своїх ролей. Після півгодини метафор і гри слів з приводу відсутності богині, найчарівнішої й наймогутнішої з усіх, яка не визнала гідним узяти участь у змаганні краси, Паріс нарешті наважується віддати першість Венері, а та, взявши яблуко й спустившись сходами зі сцени, кладе його до ніг маркграфині, визнаючи себе невартою володіти ним і просячи вибачення за те, що насмілилася в присутності її ясновельможності навіть домагатися перемоги. Венеру мала зображувати Консуело, а позаяк це була головна роль і насамкінець треба було проспівати дуже ефектну каватину, то граф Ґодіц, не маючи можливості доручити її на репетиції якій-небудь зі своїх корифейок, зважився сам провести її — почасти, щоб не провалити репетиції, а почасти, щоб Консуело вникла в дух, тонкість і красу ролі. Він був до того комічний, зображуючи всерйоз Венеру, і так бундючно виспівував вульгарності, насмикані з поганих модних опер і погано підігнані, які він мав претензію називати своєю партитурою, що ніхто не міг стриматися від сміху. Але він був занадто захоплений муштруванням своєї трупи, занадто натхнений чудовою виразністю своєї гри, щоб помітити веселий настрій слухачів.