Жорж Санд - Консуело

Йому несамовито аплодували, а Порпора, що диригував оркестром, затикаючи собі нишком час від часу вуха, оголосив, що все чудове — і лібрето, і партитура, і голоси, і музиканти, а найліпша за все — особа, що тимчасово виконувала роль Венери.

Вирішили, що Консуело того ж вечора і наступного ранку перегляне разом з учителем цей шедевр. Він був не довгий і не важкий для вивчення, і обоє були впевнені, що наступного вечора виявляться на тій же висоті, що п'єса й трупа. Потім пройшли до бальної зали, що не була ще готова, адже танці призначені були тільки через день, а свята мали тривати цілих два дні й складатися з безперервної низки різноманітних звеселянь.

Пробило десяту годину вечора. Стояла ясна погода, яскраво світив місяць. Прусські офіцери наполягали на тому, щоб у ту ж ніч перебратися через кордон, посилаючись на найвищий наказ, що не дозволяв їм ночувати в чужій краші. І графові довелося поступитися; віддавши наказ сідлати коней, він повів своїх гостей розпити прощальний кубок — тобто випити кави й покуштувати прекрасних настойок у вишуканому будуарі, куди Консуело не визнала зручним за ними піти. Вона попрощалася з усіма й, тихенько порадивши Порпорі бути обережнішим, аніж за вечерею, вирушила до своєї кімнати, що розташована була в іншій частині замку.

Але незабаром вона заблукала в переходах цього великого лабіринту й опинилася в якійсь молитовні, де наскрізний вітер задув її свічку. Боячись іще більше заплутатися й провалитися в яку-небудь пастку з «сюрпризами», на які щедрим був замок, вона вирішила навпомацки йти назад, аж поки дістанеться освітленої частини будинку. У метушні, викликаній приготуваннями до такої маси безглуздих витівок, у цьому пребагатому домі дуже мало піклувалися про необхідну зручність. Тут були дикуни, примари, небожителі, пустельники, німфи, боги веселощів та ігор, але жодного прислужника, що подав би свічку, жодної розсудливої істоти, до якої можна було б звернутись із запитанням.

Раптом їй почулося, що хтось обережно пробирається в темряві, мовби бажаючи прослизнути непоміченим. Це здалося їй підозрілим, і вона не зважилася ні окликнути того, хто йшов, ні назвати себе, тим більше що, судячи з важких кроків і подиху, це був чоловік. Вона посувалася далі вздовж стіни, трохи стривожена, як раптом почула недалеко від себе звук дверей, що відчинилися, і місячне світло, проникнувши в галерею, упало на високу постать і блискучий костюм Карла.

Вона зараз же гукнула його.

— Це ви, синьйоро? — мовив він голосом, що змінився. — Ось уже скільки годин я шукаю нагоди поговорити з вами хвилинку, та тепер, мабуть, що й спізнився!

— Що тобі треба сказати мені, милий Карле, і чому ти такий схвильований?

— Вийдіть із коридору, синьйоро, я поговорю з вами в зовсім відлюдному місці, де, сподіваюся, ніхто нас не почує.

Консуело пішла слідом за Карлом і опинилася на відкритій терасі, що вінчала башточку, яка приліпилася до стіни замку.

— Синьйоро, — з острахом поглядаючи на всі боки, заговорив дезертир, що вперше приїхав уранці до Росвальда і не краще за Консуело знав місцевих людей, — ви нічого не говорили сьогодні такого, що могло б накликати на вас невдоволення прусського короля й розбудити в ньому недовіру й у чому вам довелося б у Берліні каятися, якби королю передали ваші слова?

— Ні, Карле, нічого такого я не говорила. Я знаю, що всякий незнайомий пруссак — небезпечний співрозмовник, і тому зважувала кожне своє слово.

— Ах! Як порадували ви мене цією відповіддю, — я так турбувався! Двічі-тричі я підходив до вас на кораблі, коли ви каталися по озеру, — я грав роль одного з піратів, які робили вигляд, начебто йдуть на абордаж, — але ви мене не впізнали, адже я був переряджений. Хоч скільки дивився я на вас, хоч скільки робив знаків, ви ні на що не звертали уваги, і мені не вдалося перемовитися з вами хоча б єдиним словом. Цей офіцер був постійно біля вас. Увесь час, поки ви плавали по озеру, він ні на крок од вас не відходив. Він немовби здогадувався, що ви є для нього ніби щитом, і ховався за вас на той випадок, якби яка-небудь дурна куля таїлася в одній із наших нешкідливих рушниць.

— Що ти хочеш цим сказати, Карле? Не розумію! Хто цей офіцер? Я його не знаю.

— Мені нема чого говорити вам: незабаром ви самі довідаєтеся, позаяк їдете до Берліна.

— Але чому ж тепер робити із цього таємницю?

— Та тому, що це страшенна таємниця, і мені потрібно ще протягом години не видавати її.