Жорж Санд - Консуело

— Це тонка люб'язність, скромний шанобливий прощальний привіт гостеві, який щойно покинув нас, — пояснив Ґодіц. — Він за чверть години буде біля підніжжя пагорба, у лощині, якої нам звідси не видно, і там, немов чарами, над його головою засвітиться тріумфальна арка.

— Пане графе! — вигукнула Консуело, вийшовши зі своєї замисленості. — Хто ця особа, яка щойно виїхала звідси?

— Ви довідаєтеся пізніше, дитя моє.

— Якщо мені не слід запитувати, змовкаю, пане графе. Однак у мене є деякі підозри, що насправді це не барон фон Кройц.

— Я ні на хвилину не був уведений в оману, — вів далі Ґодіц, трохи хвастнувши при цьому. — Проте я поставився з побожною повагою до його інкогніто. Я знаю, що це його манія й він уважає образою, якщо його не приймають за того, за кого він себе видає. Ви помітили, що я обходився з ним, як із простим офіцером, а тим часом…

Графові смертельно хотілося все вибовкати, але світські пристойності не дозволили йому вимовити ім'я, очевидно настільки священне. Він обрав щось середнє й, подаючи Консуело свою зорову трубу, сказав:

— Гляньте, як вдало зроблена ця імпровізована арка. До неї звідси не менше півмилі, а я впевнений, що в мою чудову зорову трубу ви зможете прочитати, що на ній написано. У кожній літері по двадцять футів, хоча вони й здаються вам зовсім крихітними. Але все-таки придивіться гарненько…

Консуело подивилася й легко розібрала напис, який розкрив їй таємницю всієї цієї комедії:

«Хай живе Фрідріх Великий!»

— Ах! Пане графе! — вигукнула вона з тривогою. — Небезпечно такій особі подорожувати таким чином, та, мабуть, іще небезпечніше приймати її в себе!

— Я вас не розумію, — сказав граф, — ми живемо в мирний час. Нікому тепер не спало на думку заподіяти їй найменше зло, і вже ніхто не визнав би непатріотичним зробити такому гостеві шанобливий прийом.

Консуело поринула у свої думи. Ґодіц вивів її з цього стану, сказавши, що в нього до неї уклінне прохання. Він боїться зловживати її добротою, але це така важлива справа, що він усе-таки вимушений зважитися завдати клопоту їй. Після багатьох просторікувань він нарешті проговорив із таємничим і серйозним виглядом:

— Справа от у чому: не погодилися б ви взяти на себе роль примари?

— Якої примари? — запитала Консуело, всі думки якої були зайняті винятково Фрідріхом і подіями того вечора.

— Примари, яка приходить під час десерту за маркграфинею та її гістьми, щоб провести їх галереєю пекла до театральної зали, де їх мають зустріти олімпійські боги. Венера на сцені з'являється не відразу, і ви мали б час скинути за лаштунками саван примари, під яким на вас буде надіте чудове вбрання матері амурів — із рожевого атласу з маленькими фіжмами, із срібними бантами й золотим позументом; волосся не напудрене, прикрашене перлами, пір'ям і трояндами, — туалет дуже скромний і винятковий за вишуканістю. Побачите самі! Ну що, згодні ви зображувати примару? Адже тут треба виступати з великою гідністю, а жодна з моїх боязких акторок не зважилась би сказати її високості: «Ідіть за мною». Слова ці дуже нелегко вимовити; і я вирішив, що тільки акторка великого таланту може виявитися тут на висоті. Що ви думаєте про це?

— Слова чудові, і я з величезним задоволенням беру на себе роль примари, — сміючись, відповіла Консуело.

— Та ви просто ангел! Справжній ангел! — вигукнув граф, цілуючи їй руку.

Та ба! Настільки довгоочікуваний день, свято, блискуче свято, мрія, що її плекав граф протягом цілої зими і яка змусила його зробити для її здійснення кілька подорожей до Моравії, — усе це мусило розвіятись як дим, так само як і сувора, похмура помста Карла… Наступного дня до полудня все було готове. Росвальдці були у всеозброєнні; німфи, генії, дикуни, карлики, велетні, мандарини, примари, тремтячи від холоду, чекали, кожне на своєму місці, моменту, щоб почати діяти. Гірська дорога була очищена від снігу й посилана мохом і фіалками. Численні гості, що з'їхались із сусідніх замків і навіть із досить віддалених міст, становили гідний почет господареві замку, як раптом, на жаль, неждана, немов громовий удар, звістка відразу все перевернула! Гонець, який прискакав щодуху, повідомив: «Карета маркграфині перекинулася в рів, її високість при цьому ушкодила собі два ребра й змушена зупинитися в Ольмюці, куди її високість і просить графа приїхати за нею». Юрба розсіялася. Граф у супроводі Карла, що вже встиг отямитися, підхопився на кращого свого коня й помчав, сказавши попередньо кілька слів дворецькому. «Забави», «струмки», «годинники», «ріки» знову взули свої хутряні чоботи, одягли сукняні каптани й вирушили на роботи по господарству, впереміж із «китайцями», «піратами», «друїдами» і «людожерами». Гості сіли в екіпажі, й карету, в якій приїхав Порпора зі своєю ученицею, знову було надано в їхнє розпорядження. Дворецький, згідно з отриманим наказом, вручив їм домовлену суму й наполіг, аби вони її прийняли, хоча вона й була зароблена ними тільки наполовину. Того ж дня вони рушили празькою дорогою. Професор був у захваті від того, що позбувся різноплемінної музики й багатомовних кантат хазяїна замку, а Консуело, поглядаючи в бік Сілезії, журилася, що, їдучи в протилежний бік од ґлацського в'язня [306], не має ні найменшої надії полегшити його важку долю.