Жорж Санд - Консуело

Того ж дня барон фон Кройц, переночувавши в селі неподалік од моравського кордону, вирушив звідти ранком у великій дорожній кареті в супроводі своїх пажів, які їхали верхи, і почтового екіпажа, в якому перебував його чиновник і «скринька» [307]; наближаючись до міста Нейса, він вступив у розмову зі своїм офіцером, або, вірніше сказати, ад'ютантом, бароном фон Будденброком [308]. Слід зауважити, що, незадоволений безтактністю, виявленою офіцером напередодні, барон уперше із часу від'їзду з Росвальда заговорив з ним.

— А що це була за ілюмінація? — почав він. — Я здалеку помітив її над пагорбом, біля підніжжя якого ми мали б проїжджати, обгинаючи парк цього графа Ґодіца.

— Ваша величносте, — відповів, тремтячи, Будденброк, — я не помітив ілюмінації.

— Даремно! Людина, що супроводжує мене, мусить усе бачити.

— Ваша величність має пробачити мені, беручи до уваги сум'яття, в яке кинув мене намір цього лиходія…

— Ви нічого не розумієте! Ця людина — фанатик, нещасний католицький святенник, озлоблений проповідями, в яких чеські священики паплюжили мене під час війни; до крайнощів довело його якесь, очевидно, особисте горе. Імовірно, це селянин, схоплений для моєї армії, один із тих дезертирів, яких ми іноді виловлювали, незважаючи на вжиті ними застережні заходи…

— Ваша величносте, можете бути певні, що завтра ж цей лиходій буде знову схоплений.

— Ви вже віддали наказ, щоб його викрали в графа Ґодіца?

— Поки ще ні, ваша величносте, але тільки-но приїду до Нейса, зараз же пошлю за ним чотирьох людей, дуже спритних і дуже рішучих…

— Забороняю вам це; навпаки, зберіть відомості про нього, і якщо дійсно його родина стала жертвою війни, як це можна було зрозуміти з його недоладних слів, то ви подбаєте про видачу йому тисячі талерів і повідомите сілезьких вербувальників, аби ті назавжди дали йому спокій. Чуєте? Його звуть Карлом, він дуже високого зросту, чех, у служінні в графа Ґодіца. Всіх цих даних цілком досить, аби легко розшукати його, дізнатися його прізвище та його становище.

— Наказ вашої величності буде виконано.

— Сподіваюся! А якої ви думки про цього професора музики?

— Маестро Порпору? На мене він справив враження дурня, людини самовпевненої, з дуже неприємним характером.

— А я вам кажу, що це людина видатна в галузі мистецтва, надзвичайно розумна й обдарована забавною іронією. Коли він досягне разом зі своєю ученицею прусського кордону, ви вишлете йому гарний екіпаж.

— Слухаюсь, ваша величносте.

— І нехай він сяде в нього сам. Ви чуєте? Сам! І це має бути запропоновано йому дуже шанобливо.

— Слухаюсь, ваша величносте.

— А далі…

— А далі ваша величність хоче, щоб його доставили в Берлін?

— Ви сьогодні просто з глузду з'їхали! Я хочу, щоб його доставили в Дрезден, а звідти в Прагу, якщо побажає він цього, і навіть у Відень, якщо такі його наміри; і все це за мій рахунок. Позаяк я відволік таку шановану людину від занять, я зобов'язаний доставити його туди, звідки взяв, не призводячи ні до яких витрат. Але я бажаю, щоб ноги його не було в моїх володіннях: він занадто розумний для нас.

— Які ж будуть розпорядження вашої величності щодо співачки?

— Її відвезуть під конвоєм, захоче вона цього чи ні, до Сан-Сусі й відведуть їй приміщення в замку.

— У замку, ваша величносте?

— Що ви? Оглухли, чи що? У кімнатах Барберіні. [309]

— А з Барберіні, ваша величносте, як же ми вчинимо?

— Барберіні вже немає в Берліні. Вона виїхала. Ви цього хіба не знали?

— Не знав, ваша величносте.

— Що ж ви, нарешті, знаєте? І як тільки ця дівиця приїде, зараз же доповісте мені про це, хоч о якій би годині дня або ночі це було. Ви мене зрозуміли? Ось перші накази, які ви звеліть вписати до реєстру за номером один завідувачеві моєї «скриньки»: допомогу Карлові, відправлення назад Порпори, передача Порпоріні всіх почестей і доходів Барберіні. Ну, от ми й біля міської брами! Розвеселися ж, Будденброку, і постарайся бути трішки менш дурним, коли мені знову заманеться подорожувати з тобою інкогніто!

Порпора й Консуело прибули до Праги з настанням темряви. Стояла досить холодна погода. Місяць заливав своїм світлом стародавнє місто, що зберегло релігійний і войовничий дух свого минулого. Наші мандрівники в'їхали через так звану Росторську браму і, проїхавши частину міста, розташовану на правом березі Влтави, благополучно дісталися середини мосту. Тут карету сильно труснуло, і вона відразу зупинилася.