Жорж Санд - Консуело

Гарненьку, нема чого казати, роздобула б ти сімейку — таку веселеньку, таку виховану, судячи із цього дурила, у якого шапка, очевидно, приклеєна до голови, тому що він, побачивши тебе, навіть не удостоїв тебе честі підняти її.

— Це та сама родина, про яку ви ще недавно були такої високої думки, що відправили мене туди, як у рятівну гавань, наказуючи якнайбільше поважати й любити всіх її членів.

— Що стосується останньої частини мого наказу, ти, як я бачу, навіть занадто добре його виконала…

Консуело збиралася було заперечити, але заспокоїлася, помітивши барона Фрідріха, що їхав верхи поряд із каретою: він, очевидно, вирішив супроводжувати їх. Коли вона виходила з карети, старий барон стояв біля підніжки; простягаючи їй руку, барон люб'язно просив її прийняти його гостинність, тому що він наказав машталіру везти їх не на постоялий двір, а до себе додому. Даремно намагався Порпора відмовитися від цієї честі, — барон наполягав, а Консуело, що згоряла від нетерплячки з'ясувати свої тривожні побоювання, поспішила погодитися й увійти з хазяшом до зали, де їх чекав гаряче натоплений камін і гарна вечеря.

— Як бачите, синьйоро, — звернувся до неї барон, указуючи на три прибори, — я розраховував вас зустріти.

— Це дуже дивує мене, — відповіла Консуело, — ми нікому не повідомляли про наш приїзд, та й самі два дні тому думали бути тут не раніше ніж післязавтра.

— Все це дивує мене не менше, ніж вас, — похмуро промовив барон.

— А баронеса Амалія? — запитала Консуело: їй було ніяково, що вона дотепер не подумала про свою колишню ученицю.

Обличчя барона захмарилося, і його рум'яні щоки, що трохи посиніли від холоду, стали раптом такими блідими, що Консуело жахнулась. Але він досить спокійно відповів:

— Дочка моя в Саксонії, у нашої родички. Вона дуже шкодуватиме, що не бачила вас.

— А інші члени вашої родини, пане бароне, — продовжувала запитувати Консуело, — не могла б я довідатися…

— Так, ви про все довідаєтеся… — перебив її Фрідріх. — Про все довідаєтеся… Їжте, синьйоро, ви, напевно, голодні.

— Я не в змозі їсти, аж поки ви заспокоїте мене. Пане бароне, заради бога, скажіть мені, чи не оплакуєте ви втрату кого-небудь із близьких?

— Ніхто не вмер, — відповів барон таким сумовитим тоном, немов повідомляв її про те, що вимер весь їхній рід.

І він заходився розрізати м'ясо з такою ж повільною врочистістю, з якою проробляв це в замку Велетнів. У Консуело не вистачало більше мужності задавати йому запитання. Вечеря здалась їй смертельно довгою. Порпора, скоріше голодний, аніж стривожений, силкувався підтримувати розмову з господарем будинку, а той намагався відповідати йому так само люб'язно й навіть розпитував про його справи та плани. Але це, мабуть, було не під силу баронові. Він раз у раз відповідав невлад або знову запитував про те, на що тільки-но дістав відповідь. Він усе нарізав собі величезні шматки, доверху наповнюючи свою тарілку й склянку, але робив це тільки за звичкою. Він не їв і не пив; упустивши виделку на підлогу й утупившись у скатертину, він немов перебував у неймовірній знемозі. Консуело, що спостерігала за ним, прекрасно бачила, що він не п'яний. Вона запитувала себе: що могло викликати цю раптову розслабленість? Нещастя, хвороба чи старість? Нарешті, після двох годин такого катування, барон, бачачи, що вечеря закінчена, зробив знак служникам вийти, а сам, із розгубленим виглядом порившись у кишенях, після тривалих пошуків витяг нарешті роздрукований лист і подав його Консуело. Він був од каноніси, вона писала:

«Ми загинули, брате! Більше немає ніякої надії. Лікар Сюпервіль [313]нарешті приїхав з Байрейта. Кілька днів він щадив нас, а потім оголосив мені, що потрібно впорядкувати сімейні справи, тому що, можливо, через тиждень Альберта вже не буде серед живих. Християн, якому я не зважилася повідомити цей вирок, іще сподівається, хоча й слабко; він зовсім занепав духом, і це сповнює мене жахом: я далеко не впевнена, що смерть племінника — єдиний удар, який загрожує мені. Фрідріху, ми загинули! Чи переживемо ми вдвох такі нещастя? Щодо себе я нічого не можу сказати. Нехай буде воля Божа, але я не відчуваю в собі сили встояти перед таким ударом. Приїдьте, братику, і постарайтеся привезти нам трохи бадьорості, якщо вона ще збереглася у Вас після Вашого власного горя — горя, що ми його вважаємо своїм і що довершує нещастя нашої мовби проклятої родини. Які ж ми вчинили злочини, чим заслужили таку кару? Крий Боже мене втратити віру й покірність волі його, але, справді ж, бувають хвилини, коли я кажу собі: «Це вже занадто!» Приїдьте ж, братику, ми чекаємо Вас, Ви нам потрібні. І проте не залишайте Праги до одинадцятого. У мене до Вас дивне доручення. Мені здається, що, піддаючись цьому, я божеволію. Але я вже перестала розуміти, що в нас діється, і сліпо підкоряюся вимогам Альберта. Одинадцятого числа о сьомій годині вечора будьте на Празькому мосту біля підніжжя статуї. Зупиніть першу карету, що проїжджатиме, й особу, що Ви її побачите в ній, везіть до себе, і, якщо ця особа зможе того ж вечора виїхати до замку Велетнів, Альберта, можливо, ще буде врятовано. У всякому разі він запевняє, що йому знову відкриється вічне життя. Я не знаю, що він під цим має на увазі. Але його одкровення протягом цього тижня щодо найбільш непередбачених для нас усіх подій збулися таким незбагненним чином, що я більше не можу сумніватись: у нього або дар пророка, або він ясновидющий. Нині ввечері Альберт покликав мене і своїм згаслим голосом, який тепер можна скоріше вгадувати, ніж чути, доручив мені передати Вам те, що я точно відтворила тут. Будьте ж одинадцятого числа о сьомій годині біля підніжжя статуї, і хоч ким би виявилася особа, яку Ви знайдете в кареті, якомога швидше везіть її сюди».