Жорж Санд - Консуело

Прочитавши листа, Консуело стала не менш блідою, ніж барон, раптово підхопилася, але негайно ж знову впала на стілець і кілька хвилин просиділа не ворушачись, безпомічно опустивши руки і зціпивши зуби. Незабаром, одначе, сили повернулися до неї, і вона сказала баронові, що знову впав у якесь заціпеніння:

— Пане бароне, готова ваша карета? Що стосується мене, то я готова, їдьмо!

Барон машинально підвівся й вийшов. У нього вистачило сил заздалегідь про все подумати: карету було приготовлено, коні чекали у дворі, але сам він уже скоріше був схожим на автомат і, коли б не Консуело, не подумав би про від'їзд.

Заледве барон вийшов із кімнати, як Порпора схопив листа і швидко пробіг його. У свою чергу він теж зблід, не зміг вимовити ні слова й у важкому, пригніченому стані почав походжати перед каміном. Маестро мав підстави дорікати собі в тому, що сталося. Щоправда, він цього не передбачав, але тепер говорив собі, що мусив би передбачити. Він терзався докорами сумління, охоплений жахом, здивований дивною силою передбачення, що відкрила хворому спосіб знову побачити Консуело, він думав, що йому сниться дивний і страшний сон…

Але позаяк у деяких відношеннях він був надзвичайно обачливий і впертий, то незабаром почав обмірковувати, чи можливо здійснити щойно прийняте Консуело раптове рішення і які будуть його наслідки. Старий страшенно розхвилювався. Почав бити себе по чолу, стукав підборами, хрускав усіма суглобами пальців, обчислював, обмірковував і нарешті, озброївшись мужністю й зневажаючи можливістю спалаху з боку Консуело, сказав своїй учениці, струснувши її, щоб змусити отямитися:

— Ти хочеш їхати туди — згоден, але я іду з тобою. Ти бажаєш бачити Альберта; можливо, ти врятуєш його, але відступати немислимо, і ми вирушимо до Берліна. У нашому розпорядженні всього два дні. Ми розраховували провести їх у Дрездені, а тепер відпочивати там не доведеться. Нам треба бути біля прусського кордону вісімнадцятого, інакше ми порушимо договір. Театр відкривається двадцять п'ятого. Якщо тебе не виявиться в цей час на місці, я змушений буду сплатити значну неустойку. У мене немає й половини потрібної суми, а в Пруссії того, хто не платить, кидають до в'язниці. А коли потрапляєш туди — про тебе забувають, залишають на десять-дванадцять років: умирай там від горя або старості, як тобі заманеться. Ось що чекає на мене, якщо ти забудеш, що із замку Велетнів треба виїхати чотирнадцятого, не пізніше п'ятої години ранку.

— Будьте спокійні, маестро, — рішучим тоном відповіла Консуело, — я вже думала про все це. Тільки не засмучуйте мене в замку Велетнів, — от усе, про що я вас прошу. Ми виїдемо звідти чотирнадцятого о п'ятій годині ранку.

— Заприсягнися!

— Присягаюся, — відповіла вона, нетерпляче знизуючи плечима. — Позаяк питання йде про вашу волю й життя, не розумію, навіщо вам потрібна моя обітниця.

Барон повернувся в цю хвилину в супроводі старого, вірного й розумного служника, що закутав його в шубу, мовби дитину, і відвів у карету. Вони швидко дісталися Берауна й на світанку були вже в Пильзені.

Шлях від Пильзена до Тусти, хоч як поспішали вони, забрав у них багато часу, бо дороги були погані, пролягали вони майже непрохідними безлюдними лісами, проїзд якими був далеко не безпечний. Нарешті, роблячи за годину ледве чи не по одній милі, добулися вони опівночі до замку Велетнів. Ніколи ще Консуело не доводилося так утомливо, так сумно подорожувати. Барон фон Рудольштадт, здавалося, був близький до паралічу, в такому байдужому й нерухомому стані він перебував. Не минуло й року відтоді, як Консуело бачила його справжнім атлетом; але здоров'я цього залізного організму значною мірою залежало від сили його волі. Він усе життя корився тільки своїм інстинктам, і перший же удар несподіваного нещастя звалив його. Жалість, яку він викликав у Консуело, ще більше підсилювала її тривогу. «Невже в такому ж стані й усі мешканці замку Велетнів?» — думалось їй.

Звідний міст було опущено, ґратчасті ворота стояли відчиненими навстіж, служники очікували у дворі з палаючими смолоскипами. Ніхто із трьох мандрівників не звернув на все це ані найменшої уваги. У кожного з них забракло духу запитати про це служників. Порпора, бачачи, що барон ледве волочить ноги, повів його під руку, а Консуело кинулася до ґанку й швидко почала підніматися сходами.

Одразу вона зіткнулася з канонісою, і та, не втрачаючи часу на вітання, схопила її за руку зі словами: