Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Що це з вами?

— Ми пропали.

— Як це пропали?

— Пропали, кажу вам, навіки.

— Поясніть.

— Хвилиночку, дайте отямитися від жаху.

— Отямтеся, — каже йому єврей замість сказати: «Ти шахрай неприторенний, не знаю, що ти хочеш мені сказати, але ти неприторенний шахрай, ти прикидаєшся зляканим».

Я. А чому він мусив так сказати?

Він. Бо той брехав і перебрав міри, це ясно для мене, і не перепиняйте мене більше. «Ми пропали… пропали… навіки!» Хіба не почуваєте фальшу цих повторних «пропали»… «Один зрадник виказав нас святій інквізиції, вас як єврея, мене як перекинчика, підлого перекинчика…» Чи чуєте — зрадник не соромиться вживати найогидніших висловів. Щоб назвати себе своїм ім'ям, треба більше сміливості, ніж воно здається. Ви не знаєте, як важко дійти до такого.

Я. Ні, певна річ. Але підлий перекинчик?..

Він. Він удавав, але удавав спритно. Єврей у відчаї, рве на собі бороду, качається по землі, бачить сбірів [159] Сбір — нижчий прислужник інквізиції. на порозі, бачить себе закутаним у санбеніто [160] Санбеніто — жовтий балахон, який інквізитори одягали на засуджених до спалення. , бачить своє автодафе вже приготованим. «Друже, ніжний друже, єдиний друже, що ж робити?»

— Що робити? Бувати на людях, удавати цілковиту безпеку, поводитися так, як звичайно. Судочинство в цьому трибуналі таємне, але повільне. Треба скористатися з його проволок, щоб усе спродати. Я зараз найму сам або через третю особу — так, через третю особу, це буде краще, — корабель, ми складемо на нього ваш достаток, бо якраз на ваш достаток вони, головне, важать, — і поїдемо вдвох шукати під іншим небом волі служити Богові нашому й додержувати безпечно закону Авраама й нашого сумління. Найважливіша річ у згубних обставинах, у які ми потрапили, — це не вчинити якоїсь необережності…

Сказано — зроблено. Корабель найнято, забезпечено харчем і матросами, достаток євреїв навантажено; завтра вдосвіта вони рушають, можуть весело повечеряти й безпечно заснути; завтра вони вислизнуть від переслідників. Уночі перекинчик устає, викрадає в єврея гаманця та коштовності, простує на корабель і — поїхав… І ви гадаєте, що це все?

От і не так! Коли мені розповіли цю історію, я здогадався про те, чого не сказав вам, щоб зрозуміти, наскільки ви проникливий. Добре зробили ви, що чесним лишилися, з вас був би лише дрібний шахрай. Такий досі й наш перекинчик — це підлий крутій, на якого ніхто не схотів би бути схожим. Величне в його облудності те, що він сам виказав свого доброго приятеля єврея, якого вранці схопила свята інквізиція, а за кілька днів і засмажила. Отак перекинчик став спокійним власником достатку проклятого нащадка тих, хто розп'яв Господа Бога нашого.

Я. Не знаю, що мені гидкіше: мерзотність вашого перекинчика, чи тон, яким ви про нього розповідаєте.

Він. Казав же вам: жорстокість учинку вбиває у вас почуття зневаги, оце й причина моєї щирості. Я хотів показати вам міру моєї досконалості у своїй майстерності, хотів вирвати у вас признання, що я принаймні оригінальний у своєму знікчемленні, посісти у вашій голові місце серед великих негідників і скрикнути потім: Vivat Mascarillus, fourbum imperator! [161] Хай живе Маскарілль — владар шахраїв (лат.). Маскарілль — тип слуги-шахрая та інтригана в комедіях XVII–XVIII ст. Ану, веселіш, пане філософе, хором: Vivat Mascarillus, fourbum imperator!

І по тому почав співати щось вельми дивне: мелодія була то поважна й урочиста, то легка й грайлива; ось удавав баса, а за мить — високі голоси, показував мені рукою та головою місце витримок і сам виконував, сам компонував пісню перемоги, з якої знати було, що на добрій музиці він розуміється краще, ніж на добрих звичаях.

Я ж не знав, лишатись мені чи тікати, сміятися чи обурюватись. Я залишився з наміром повернути розмову на якусь тему, що розвіяла б у мене на душі огиду, якою вона пройнялася. Мене почала обтяжувати присутність людини, що говорила про жахливий вчинок, про мерзенний злочин так, як розглядає знавець малярства й поезії красу вишуканого твору, або як виявляє й висвітлює мораліст та історик обставини героїчної звитяги. Мимоволі я спохмурнів. Він помітив це й спитав:

Він. Що це вам? Вам недобре?

Я. Трохи, але це минеться.

Він. Вигляд у вас заклопотаний, мов у людини, яку мучить якась похмура думка.

Я. Так воно і є…

Хвилинку ми обидва мовчали. Він походжав, насвистуючи та наспівуючи, і щоб знову розворушити його хист, я запитав: