Дені Дідро - Жак-фаталіст

Він. Нас багато, і кожен повинен оплатити свою частину — принісши в жертву великих тварин, ми заколюємо дрібніших.

Я. Ображати науку й чесноту, аби жити, — дорогенький це хліб!

Він. Я ж казав уже вам, що шкоди з нас ніякої: ми всіх ображаємо й нікому не робимо лиха. Іноді буває в нас тяжкотілий абат Олів'є, гладкий абат Леблан [138] Абат Леблан (1707–1781) — посередній французький автор. , лицемір Батте [139] Шарль Батте (1713–1780) — письменник та теоретик мистецтва, у працях якого висувалась концепція наслідування природи в поєднанні з естетикою умовності рококо. Дідро вважав головний твір Батте «Витончені мистецтва, зведені до єдиного принципу» (1746) позбавленим наукової послідовності. ; гладкий абат лихий тільки перед обідом. А напившись кави, поринає в крісло, кладе ноги на лавочку при каміні й засинає, як старий папуга на своїй жердині. Коли починають надто вже галасувати, він позіхає, потягається, протирає очі й каже: «Ну, що там, що там?»

— Мова про те, чи розумніший Пірон [140] Алексіс Пірон (1689–1773) — французький поет та драматург, відомий представник так званої «легкої поезії», автор комедії «Метроманія» (1738), яка мала успіх. від Вольтера.

— У вас про розум мова? Не про смак? Бо смаку ваш Пірон і не нюхав.

— Не нюхав?

— Ні…

І от пускаємося ми в суперечку про смак. Тоді хазяїн дає знак рукою, щоб його вислухали, бо якраз смаком він найбільш пишається. «Смак, — каже він, — це така річ…» їй-богу, не знаю, що то за річ, та й він сам не більше.

Буває в нас іноді й приятель Роббе — він частує нас двозначними оповіданнячками, чудесами фанатиків, що їх сам на власні очі бачив, уривками зі своєї поеми на тему, в якій він знається досконало [141] …уривками зі своєї поеми на тему, в якій він знається досконало. — поема Роббе де Бовезе була написана на тему сифілісу, з цього приводу Пірон заявив, що автор «весь з'їдений сифілісом» . Його вірші я ненавиджу, але люблю слухати, як він читає, — стає тоді мов причинний. Усі навколо кричать: «Оце справді поет!..» Між нами, ця поезія — шаламатня всіляких невиразних шелестів, дика цвенькотнява мешканців вавилонської башти.

Ходить до нас і один телепень, що виглядає тупим і придуркуватим, а розумніший від чорта й хитріший за стару мавпу. Це — одне з тих облич, що викликають жарти й глум і що Бог створив їх на науку людям, які судять по фізіономії і яких їхнє свічадо мусило б навчити, що бути розумним і виглядати дурнем так само легко, як і ховати дурість під розумним обличчям. Паплюжити добру людину на втіху іншим — підлота дуже поширена, тому на нашого простачка й накидаються звичайно. Це — пастка, яку ми ставимо на новоприбулих, і не бувало так, щоб хоч один у неї не піймався…

Мене не раз дивували точні зауваження цього божевільця про людей та характери, і я йому це засвідчив.

Бо з лихого товариства, як і з розпусти, є пожиток, — відповів він. — Утрату незайманості надолужуєш утратою забобонів: у лихому товаристві, де порок показується без машкари, навчаєшся його пізнавати; крім того, я читав трохи.

Я. Що ж ви читали?

Він. Я читав, читаю і перечитую раз у раз Теофраста [142] Теофраст (372–287 до н. е.) — давньогрецький філософ та мораліст, природознавець, автор збірки нарисів «Характери», де надані описи людських типів («Про скупість», «Про улесливість», «Про марнославство» тощо). , Лабрюйера [143] Жан де Лабрюйєр (1645–1696), французький автор доби Класицизму, переклав французькою збірку Теофраста «Характери», у власній книзі «Характери, або Звичаї цього століття» (1688–1696) критично зобразив сучасне йому суспільство. та Мольєра.

Я. Це добірні книжки.

Він. Вони ще кращі, ніж гадають. Але хто вміє їх читати?

Я. Усі, відповідно до обсягу свого розуму.

Він. Майже ніхто. От скажіть мені — чого в них шукають?

Я. Розваги й науки.

Він. Але якої науки? У цьому вся річ.

Я. Знання своїх обов'язків, любові до чесноти, ненависті до пороку.

Він. А я визбирую в них усе, що треба робити, і все, чого не треба казати. Отож, коли читаю «Скупця», гадаю собі: «Будь скупець, коли хочеш, але остерігайся говорити по-скупецьки». Коли читаю «Тартюфа», гадаю собі: «Будь лицеміром, коли хочеш, але не говори по-лицемірськи. Плекай пороки, корисні тобі, але не май ні їхньої мови, ні їхньої подоби, а то смішний будеш». Щоб убезпечити себе від цієї мови й подоби, треба їх знати, а ці письменники дали чудові їх малюнки. Я — це я і лишаюся тим, що я є, але дію і говорю як годиться. Я не з тих, що зневажають моралістів — у них багато чого можна повчитись, а надто в тих, що запроваджували мораль у дію. Порок дошкуляє людям тільки вряди-годи, а порочний характер — з ранку до ночі. Мабуть, краще бути нахабою, ніж мати нахабну фізіономію, — нахабність характеру ображає лише десь-колись, а нахабність обличчя — увесь час. Не думайте, зрештою, що я єдиний читач такого ґатунку. Моя заслуга в тім лише, що я систематично, розважливо й обмірковано роблю те, що інші роблять інстинктивно. Через те читання не робить їх кращими за мене, але, наперекір собі, вони все-таки лишаються смішними. Натомість я буваю смішним тільки тоді, як хочу, і тоді вже лишаю їх далеко позад себе, — бо те саме лицемірство, яке вчить мене уникати бути смішним в одних обставинах, вчить мене наражатися на те, щоб бути таким в обставинах інших. Я згадую тоді все, що інші казали, все, що читав, і додаю ще те, до чого сам дійшов, а щодо цього я людина метикувата.