Дені Дідро - Жак-фаталіст

Я. А втім, прошу вас, що то за книга й смолоскипи?

Він. Ні, ні. Про такі речі вам перший-ліпший з вулиці розкаже, а ви скористуйтесь з обставин, які звели нас, щоб довідатись про таке, чого ніхто, крім мене, не знає.

Я. Маєте рацію.

Він. Позичити вбрання й перуку — от про перуку міністрову й забув! Зробити собі підхожу машкару — машкара найбільш мене запаморочує. Тому й тішиться ця людина з найбільшої пошани, тому й має вона мільйони. Є кавалери орденів, що хліба не мають, — навіщо ж тоді вганяти за орденами, важачи надвередитись, а не звернутись до безпечного діла, що його ніколи не минає нагорода? Ось що зву я — грати по великій. Такі зразки хоч кого знеохотять — жаль бере до себе, нудно стає. Машкара! Машкара! Пальця дав би собі втяти, тільки б знайти машкару.

Я. Та хіба ви, з вашим поривом до майстерності і з легкістю вашого хисту, так-таки й не винайшли нічого?

Він. Вибачте. Наприклад, чудовий вигин спини, що я допіру казав вам, я вважаю за свій, хоч заздрісники, може, й заперечуватимуть. Певно, його вживали й раніше, але хто зрозумів, який він зручний, щоб глузувати потай з того, з кого захоплюєшся? Я маю понад сотню способів зваблювати молоду дівчину при матері так, що ця мати не помічає нічогісінько, і навіть зробити її співучасницею. Уже на самому початку своєї кар'єри я відкинув усі вульгарні способи втручувати любовну записку. Я маю десять способів робити так, щоб її в мене виривали, і серед цих способів, тішу себе думкою, є й нові. Надто ж володію я талантом підбадьорювати боязкого хлопця. Коли б це списати, у мене, гадаю, визнали б певний хист.

Я. І честь велику.

Він. Напевно.

Я. На вашім місці, я поклав би все це на папір. Шкода буде, якщо воно загине.

Він. То правда, але ви не уявляєте, як мало дорожу я методом і правилами. Кому потрібен протокол, той не піде далеко. Генії мало читають, багато діють і самі собою робляться. Подивіться на Цезаря, Тюрена [127] Анрі де ла Тур д'Овернь, віконт де Тюрен (1611–1675) — видатний полководець, маршал Франції. , Вобана [128] Себастьян Лепретр де Вобан (1633–1707) — маршал Франції. , маркіза де Тансена [129] Клодіна-Александра Терен, маркіза де Тансен (1682–1749) — французька письменниця, мати д'Аламбера. Хазяйка літературного салону, мала великий вплив при дворі завдяки своїм зв'язкам з регентом та кардиналом Дюбуа. , його брата кардинала [130] …його брата кардинала… — мається на увазі брат маркізи, кардинал П'єр Герен де Тансен (1680–1758). і секретаря цього брата, абата Трюбле. А Буре? Хто вчив Буре? Ніхто. Цих рідкісних людей творить сама природа. Може, гадаєте, що історія із собакою та машкарою десь написана?

Я. Але ж у ті хвилини, коли ваш порожній шлунок, або, навпаки, переобтяжений, не дає вам заснути…

Він. Подумаю про це. Краще писати велике, ніж робити дрібне. Тоді душа підноситься, уява спалахує, розпалюється й ширяє. А коли дивишся на маленьку Юс, або дивуєшся, чому це дурна публіка нагороджує оплесками маніжну Данжвіль [131] Данжевіль (справжнє ім'я Анна Марія Бото, 1714–1796), актриса «Комеді Франсез», виконувала ролі субреток. Рамо натякає на випадок, який стався в цьому театрі у 1772 році. Під час відновлення постановки трагедії Тома Корнеля «Граф Ессекс», Аделаїда Юс взяла на себе роль герцогині, якої домагалася Клерон. Тоді остання вибрала для себе маленьку роль наперсниці. Глядач зустрів її гучними оплесками та освистав Юс. , що так погано грає, а по сцені ходить, майже зігнувшись навпіл, яка своє кривляння за вишуканість уважає, а своє дріботіння за грацію, або спостерігаєш за бундючною Клерон — худу, вимушену, штучну, тоді душа блякне і звужується. Безглуздий партер ляскає їм, як не лусне, а того й не помічає, що ми — клубок приємності (щоправда, клубок грубшає потроху, але що з того?), що в нас — найкраща шкіра, найкращі очі, найгарніший ротик, щоправда — душі небагато, хода важенька, але ж вона не така незграбна, як то здається людям. Зате почуттями ми он які багаті!

Я. Це ви кажете з іронією, чи не так?

Він. От лише шкода, що бісове почуття — усередині все, зовні його не побачиш. Але, кажу вам я, — знаю, і знаю добре, що вона його має. Якщо не зовсім почуття, то щось схоже на нього. Годі подивитися, як ми з лакеями поводимося, коли у нас лихий настрій, яких лящів даємо покоївкам, якими ляпасами спроваджуємо свого любчика, як тільки він переступить у чомусь і не виявить нам належну пошану. Це — чортеня, кажу вам, сповнене гідності й почуття… Та ви не знаєте, що думати, адже так?