Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Що це з вами, Маріє?

— Нічого, — відповіла я.

— Та чи ви така дурна, — додала вона, — щоб ото жаліти непутящу черницю, безсоромну й безвірну, яка з нікчемним ченцем зізналася й утекла з ним із монастиря? Мабуть, дуже вже ви співчутлива. їй треба було тільки пити, їсти, молитися Богу та спати, їй добре було, ну й сиділа б собі. Якби сходила разів три-чотири на річку в таку негоду, то не рипалася б.

На це я відповіла, що невідомо, що саме боліло тій черниці, та краще була б мовчала, бо вона додала:

— Ще б пак! Та то ж ледащо, її Бог покарає.

На цьому слові я схилилася над столом і не розгиналася, поки господиня не сказала мені:

— Що це ви, Маріє, замріялися? Поки спатимете, робота не зрушиться.

Монастирського духу в мене не було ніколи, це добре видно з мого вчинку, але в чернецтві я звикла до певних обрядів, які машинально повторюю, наприклад, задзвонить дзвін — я хрещуся або стаю навколішки. Постукають у двері—я кажу Ave. Спитають мене про щось, моя відповідь завжди кінчається: так, ні, паніматко, сестро. Зайде хтось чужий — я руки складаю на грудях і, замість привітатись, уклоняюся. Товаришки сміються з мене й гадають, що то я на жарт удаю черницю, та недовго, мабуть, помилятимуться вони. Через свою необачність я зраджу себе, і тоді пропала.

Поспішіть допомогти мені, пане. Ви спитаєте, мабуть: що я можу зробити для вас? Ось що: гонор у мене невеликий. Мені треба місце покоївки, служниці чи просто наймички, аби лиш жити в безвісті на селі, десь у глухій провінції в чесних людей, що не зналися б з великим світом. До платні байдуже мені: безпека, спокій та хліб з водою. Будьте цілком певні, що зі служби моєї будуть задоволені. У батьківській господі я навчилася працювати, у монастирі — коритись. Я молода, на вдачу дуже лагідна. Коли ноги мої загояться, у мене сили буде більше, ніж навіть треба для роботи. Я вмію шити, прясти, вишивати й прати. Коли ще була в миру, я сама плела собі мереживо й хутко пригадала б це діло. Я до всього вдатна, ніякою працею не погребую. Маю голос, умію музики й так граю на клавесині, що могла б розважити якусь матір, схильну до цього, а то й учити її дітей. Тільки ж побоялася б зрадити себе цими ознаками добірного виховання. Коли б треба було навчитись робити зачіски, я маю смак до цього, взяла б учителя й здобула б незабаром цю невеличку вмілість. Якесь місце, пане, коли можливо, хоч яке-небудь, — оце все, що треба мені; більшого я й не бажаю. Щодо моєї моралі, то можете поручитись. Попри мою славу, я таки звичайна, благочестива навіть. Ох, пане, усі мої нещастя скінчилися б і я не мусила б людей боятися, коли б Бог не спинив мене. Скільки разів підходила я до глибокого колодязя, що край монастирського саду! Не кинулась я в нього тільки тому, що мені давали цілковиту волю вчинити це. Не знаю, яка доля мені призначена, та якщо я муситиму колись повернутися до монастиря, я ні за що не відповідаю — колодязі є повсюди. Згляньтеся наді мною, пане, і не готуйте самі собі на довгі роки гризоти.

P. S. Мене гнітить утома, змагає жах, і спокій від мене тікає. Оці спогади, писані похапцем, я перечитала зараз на свіжу голову й помітила, що зовсім ненавмисне показувала себе в кожному рядку справді такою нещасною, якою була, але багато приємнішою, ніж воно є. Може, ми гадаємо, що люди до образу наших чарів чутливіші, ніж до малюнку наших страждань, і що звабити їх легше, ніж зворушити? Я надто мало знаю людей і саму себе вивчала не досить, щоб розібратись у цьому. Проте, коли маркіз, якому приписують такий витончений такт, дійде думки, що я звертаюся не до його добродійності, а до його пороку, — що ж він подумає тоді про мене? Ця думка бентежить мене. Справді, хибно було б приписувати особисто мені інстинкт, що властивий усій моїй статі. Я жінка, може, й трохи кокетна. Але природно й нелукаво.

У мене звичка — ходити о п'ятій годині ввечері на прогулянку в Пале-Рояль [40] …на прогулянку в Пале-Рояль… — парк паризького палацу Пале-Рояль, побудованого у XVII ст., був у часи Дідро відкритим для публіки. Частину будівель палацу займали торгові приміщення та кафе. , байдуже в годину чи негоду. І мене завжди можна побачити там самотнім і замріяним на аржансонській лаві [41] …на аржансонській лаві… — улюблена лава Дідро, була розташована в саду неподалік від маєтку маркіза д'Аржансон. П'єр д'Аржансон (1696–1764), державний діяч, друг Вольтера та енциклопедистів, Дідро присвятив йому видання Енциклопедії. . Я веду сам із собою розмову про політику, кохання, смаки й філософію; своєму розумові даю цілковиту волю, дозволяю йому впадати за першою-ліпшою мудрою й безглуздою думкою так само, як наші молоді гультяї впадають на алеї Віри за пустотливою, співучою, гостроокою, задирливою куртизанкою, кидають одну задля другої, до всіх підступаються, жодної не тримаються. Мої думки — то мої повійниці. Коли холодно надто або дощ великий, я прихищаюсь у кафе «Регентство». Там розважаюсь, споглядаю на гру в шахи. Париж — те місце у світі, а кафе «Регентство» — те місце в Парижі, де в цю гру найкраще грають — адже в Рея [42] …в Рея… — власник кафе «Регентство» в Пале-Рояль, де збирались гравці в шахи. Тут часто бував Дідро. змагається глибокий Легаль, спритний Філідор, поважний Майо, тут побачиш найдивніші ходи й почуєш найгірші вислови, бо коли можна бути розумною людиною і великим гравцем у шахи, як Легаль, то можна також бути великим гравцем у шахи й дурнем, як Фубер та Майо [43] Легаль, Філідор, Майо, Фубер — відомі французькі шахісти XVIII ст. Франсуа Андре Філідор (справжнє ім'я Данікан (1726–1795)) був одним з найсильніших шахістів у світі, автором книги «Аналіз шахової гри» (1749), а також композитором. . Якось сидів я там у пообіддя, багато дивився, говорив мало, а слухав якнайменше, коли до мене підійшов один з найхимерніших персонажів цього краю, де з ласки Божої вони не переводяться. Це — суміш гордовитості й нікчемства, здорового розуму й безглуздя; певно, поняття честі й безчестя дуже чудно якось поплутались у його голові, бо своїми добрими прикметами, від природи одержаними, він не пишається, а лихих, набутих самотужки, не соромиться. Зрештою, він обдарований міцним організмом, винятковою палкістю уяви і незвичайною силою легенів. Якщо ви здибаєте його коли-небудь і вас не спинить його оригінальність, то ви або вуха пальцями заткнете, або просто втечете. Які жахливі легені, о боги! Сам до себе він аж ніяк не буває подібний. То він худий і хирявий, як хворий в останній стадії сухот; у нього зуби світяться крізь щоки, так ніби він багато днів не їв чи вийшов від трапістів! А через місяць він грубий і гладкий, немов не вставав з-за столу фінансиста або пожив у бернардинському монастирі [44] …вийшов від трапістів!..пожив у бернардинському монастирі. — На відміну від суворого статуту чернечого ордену трапістів, статут бернардинців дозволяв членам братства вільготне життя та обжерливість. . Сьогодні він, — у брудній білизні, подертих штанях, обшарпаний, мало не босий, — іде похнюпившись, пригинається; так і хочеться гукнути його й подати милостиню. Завтра, напудрований, узутий, завитий, добре вдягнений, він виступає гордовито, хизується, і ви взяли б його мало не за благородного. Його день збігає сумно чи весело, як до обставин. Найперший клопіт у нього вранці, коли він устав, — довідатись, де пообідати; по обіді він гадає про те, де б піти повечеряти. Ніч теж веде свої турботи: він або вертає пішки на своє тісне горище, якщо тільки господиня, зневірившись у комірному, не відібрала в нього ключа, або завертає десь у шинок у передмісті й чекає світанку за шматком хліба й кухлем пива. Коли ж немає в нього шести су в кишені (а й так буває іноді), він удається до повозу своїх приятелів, а чи до якогось великопанського стайничого, що кладе його на соломі коло коней. Уранці у волоссі в нього ще стримить частина його матрацу. Теплої пори він никає цілу ніч по Кур [45] Кур-ля-Рен — алея вздовж набережної Сени, створена за наказом Марії Медичі (1616). або Єлісейських Полях. Удень з'являється в місті, одягнутий з вечора на ранок, а зранку іноді й до кінця тижня. Я цих оригіналів не шаную; інші заводять з ними близьке знайомство, приятелюють навіть. Я ж тільки коли-не-коли погомоню з ними при зустрічі, бо на вдачу вони відрізняються від інших і ламають нудну одноманітність, узвичаєну нашим вихованням, громадськими умовностями та доброзвичайністю. Коли такий з'являється в товаристві, це — крапля заправи, що шумує й повертає кожному якусь частку його природної індивідуальності. Він потрясає і хвилює, хвалить і гудить, виявляє істину, підносить добрих, викриває негідників; отоді чує й пізнає розсудлива людина його внутрішній світ.