Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Мені теж, — сказала вона, — але спочинь хвилинку, це минеться, це нічого…

Справді, моя настоятелька заспокоїлась, і я також. Обидві ми були пригнічені — я схилилась головою на її подушку, а вона поклала голову мені на коліно, чолом пригорнулась до моєї руки. Так ми пробули хвилин кілька. Не знаю, про що вона думала, а я не думала нічого, не могла думати, кволість огорнула мене геть усю.

Ми мовчали, аж ось настоятелька заговорила перша й сказала мені:

— Сюзанно, з того, що ви казали мені про вашу першу настоятельку, мені здається, що вона була вам дуже дорога.

— Дуже.

— Вона любила вас не більше, ніж я вас, а ви її любили більше… Ви не відповідаєте?

— Я була нещасна, вона полегшила мої муки.

— Звідки взялася у вас відраза до чернецтва? Ви не все мені сказали, Сюзанно.

— Даруйте, паніматко.

— Та це ж неможливо — бути такою гарною, адже ви дуже гарна, самі не знаєте, яка гарна, і щоб ніхто вам не сказав цього.

— Мені казали.

— І той, хто казав це, не був вам прикрий?

— Hi.

— І він припав вам до серця?

— Аж ніяк.

— Що? Ваше серце ніколи нічого не почувало?

— Нічого.

— Як? Хіба відраза до монастиря постала у вас не через пристрасть — таємну або батькам невгодну? Звіртеся мені, я вибачлива.

— Не маю з чим звірятися вам, паніматонько.

— Так з чого ж тоді взялася ваша відраза до чернецтва?

— З самого чернецтва. Я ненавиджу його обов'язки, заняття, самотництво, примус. Мені здається, я до іншого покликана.

— Чому ж вам здається так?

— Бо нудьга гнітить мене, нудьгую я.

— Навіть тут?

— Так, паніматонько, навіть тут, дарма що ви до мене така добра.

— Може, ви почуваєте в собі якісь потяги, бажання?

— Ніяких.

— Вірю. Ви, здається мені, на вдачу спокійна.

— Дуже.

— Навіть холодна.

— Не знаю.

— Ви світу не знаєте?

— Трохи знаю.

— Він вабить вас?

— Цього я гаразд не тямлю, та, мабуть, вабить-таки.

— Може, за волею сумуєте?

— Саме за нею, та, певно, й ще багато за чим.

— За чим же саме? Скажіть мені щиро, друже, вам хотілося б вийти заміж?

— Воліла б краще вийти заміж, ніж бути черницею, то вже певно.

— Чому воліли б?

— Не відаю.

— Не відаєте? А скажіть, яке враження справляє на вас присутність чоловіка?

— Ніякого. Коли він розумний і говорить добре, мені приємно його слухати, коли він з обличчя гарний, я помічаю його.

— А серце ваше спокійне?

— Досі було спокійне.

— Як? Коли вони втеплюють гарячі погляди у ваші очі, ви не відчували…

— Іноді ніяковіла. Під такими поглядами я опускала очі.

— І ніякого хвилювання?

— Ніякого.

— І ваші почуття вам нічого не сказали?

— Я не знаю, що то за мова почуттів.

— А проте вони свою мову мають.

— Може бути.

— І ви її не знаєте?

— Аж ніяк.

— Невже? Мова ця дуже солодка. А хотілося б знати її?

— Ні, паніматонько, навіщо мені це?

— Щоб нудьгу розвіяти.

— Щоб збільшити її, мабуть. Та й що таке мова почуття, коли ні до кого звертатися з нею?

— Говорять звичайно з ким-небудь. Напевно, воно краще, ніж самій розмовляти, хоч і від цього все-таки втіху маєш.

— Я нічого в цьому не розумію.

— Коли хочеш, серденько, я поясню тобі.

— Ні, паніматонько, ні. Я нічого не знаю і волію краще не знати нічого, ніж набути знання, яке, певно, ще більшого жалю мені завдасть. У мене немає бажань, і я не хочу шукати таких, яких не зможу задовольнити.

— А чому не зможеш?

— Та як же?

— Як я.

— Як ви? Адже в монастирі нікого немає.

— У ньому я, любий друже, і ви.

— Так що ж я вам? І що ви мені?

— Яка вона невинна!

— Атож, паніматонько, я дуже невинна, і воліла б краще вмерти, ніж перестати невинною бути…

Не знаю, чим могли вразити її мої останні слова, але від них вона раптом перемінилась на обличчі; стала поважна, заклопотана. її рука, що в мене на коліні лежала, спочатку перестала його стискувати, а потім вона геть прийняла її й понурила очі. Я сказала їй:

— Що це з вами, паніматонько? Може, промовилась я чимось таким, що вас образило? Даруйте мені. Я користаюся з волі, якої ви надали мені, — кажу вам усе без роздумувань, та коли б і роздумувала, то сказала б так само, може, ще й гірше. Адже ми про такі незвичайні речі розмовляємо! Даруйте мені…

На цих словах я оповила їй шию руками й поклала голову на її плече. Вона теж мене обняла й дуже ніжно пригорнула. Отак пробули ми хвилинку, потім вона знову прояснішала, поласкавішала й спитала мене:

— Ви добре спите, Сюзанно?