Дені Дідро - Жак-фаталіст

— Невинна… То нічого. Що ви хочете робити? Спиніться.

Я дивилась на неї безтямно, не знаючи, лишитись мені чи вийти. Вона знову розплющила очі, говорити не могла зовсім, дала мені знак підійти й сісти до неї на коліна. Не знаю, що діялося в мені. Я боялася, тремтіла, серце в мене калатало, я насилу дихала, почувала себе схвильованою, пригніченою, збуреною, страшно мені було. Здавалось, я знесилію і ось-ось знепритомнію. Проте не можу сказати, щоб це почуття було болісне. Я підійшла до неї. Вона знову-таки рукою дала знак сісти до неї на коліна. Я сіла. Вона була ніби мертва, а я ніби вмирала. Довгенько сиділи ми вдвох у такому дивному стані. Коли б надійшла якась черниця, то, певно, злякалася б. Вона подумала б, що ми обидві зомліли або поснули. Тим часом добра настоятелька — адже не можна бути такою чутливою й не бути доброю — мовби стямилася. Вона так само лежала в кріслі, очі так само були сплющені, але з обличчя зійшла блідість. Вона взяла мою руку, поцілувала її, а я сказала їй:

— Ох, налякали ж ви мене, паніматонько!.. — Вона посміхнулась не розплющуючи очей. — Але ж не боліло вам?

— Ні.

— Я так і думала.

— Невинна! Ох, люба й невинна! Як вона подобається мені!..

Кажучи це, вона підвелася, сіла в кріслі, обійняла мене за стан і дуже міцно поцілувала в щоки, потім спитала:

— Скільки вам років?

— Ще двадцяти немає.

— Аж не віриться.

— Суща правда, паніматонько.

— Я хочу знати все ваше життя. Ви розкажете мені?

— Так, паніматонько.

— Усе?

— Усе.

— Але можуть увійти. Сядьмо до клавесину, ви дасте мені урок…

Сіли ми, але не знаю, що воно сталося — руки мої тремтіли, на папері я бачила лише безладну мішанину нот, грати не могла зовсім. Сказала їй це, вона засміялася, сіла на моє місце, але з нею було ще гірше, ніж зі мною, — вона й руки ледве могла тримати.

— Дитино моя, — сказала вона, — бачу, що ти не спроможна ні показувати мені, ні вчити мене. Я трохи стомлена, мушу спочити, прощавай. Завтра, не гаючись далі, я хочу знати все, що діялося в цій любій маленькій душі. Прощавай…

Раніш, коли я виходила, вона проводила мене до дверей, потім дивилася мені вслід, поки я доходила до своєї келії, посилала мені рукою поцілунок і верталася до себе тільки тоді, коли я заходила до себе. А цього разу вона насилу підвелася. Єдине, на що спромоглася, — це дійти до крісла, що було поряд з її ліжком. Вона сіла, схилила голову на подушку, послала мені рукою поцілунок — очі в неї сплющились, і я пішла.

Моя келія була майже навпроти Терезиної. Двері в неї були відчинені. Вона чекала мене, спинила й сказала:

— А, сестро Сюзанно, ви від паніматки йдете?

— Так, — відповіла я.

— Довго ж ви в неї були.

— Стільки, скільки вона побажала.

— Не таке ви мені обіцяли.

— Я вам нічого не обіцяла.

— Чи зважитеся сказати мені, що ви робили в неї?

Хоч сумління й нічого мені не закидало, проте признаюсь вам, пане маркіз, що її запитання занепокоїло мене. Вона це помітила, напосілась на мене, і я відповіла:

— Люба сестро, може, мені ви не повірите, але повірите нашій паніматці, тож я попрошу, щоб вона сама розказала вам.

— Люба Сюзанно, — сказала вона жваво, — не робіть цього, коли не хочете заподіяти мені лиха. Вона ніколи не простить мені цього. Ви не знаєте її: вона така, що в неї найбільша приязнь на лютість може обернутися — не знати, що й станеться зо мною. Пообіцяйте, що не скажете їй нічого.

— Ви цього хочете?

— Навколішках прошу. Я в розпачі, я добре бачу, що мушу зважитись і зважуся. Пообіцяйте, що не скажете їй нічого.

Я підвела її, дала їй слово, вона поклалася на нього, заспокоїлась, і ми зачинились — вона у своїй келії, а я у своїй.

Коли вернулась до себе, мене задума взяла. Хотіла молитись — і не могла. Шукала собі діла якогось — одне робити почала, потім зразу до іншого взялася і ще до іншого. Руки в мене самі собою спинялися, сама я ніби отупіла. Ніколи нічого подібного я не переживала. Очі мої самі собою сплющилися, я трохи задрімала, хоч удень не спала ніколи. Прокинувшись, спитала сама себе — що сталося між мною та настоятелькою? Замислилася, сподівалась добрати чогось, ще більше замислюючись. Але думки були такі невиразні, недоладні й смішні, що я відкидала їх від себе геть. Стала на тому, що вона, певно, на якусь недугу слабує. Потім ще думка мені спала, що та недуга, мабуть, чіпка — повсяк сестра Тереза її перейняла, тож і я перейму її так само.

Другого дня настоятелька сказала мені по вранішній відправі: