Дені Дідро - Жак-фаталіст

Пан. Ти мене лякаєш.

Жак. Я сам злякався.

— Друже, — сказав мені хірург, — вам обридло мучитись?

— Дуже обридло.

— Хочете покінчити з цим і зберегти свою ногу?

— Безперечно.

— То дайте її сюди й дозвольте мені коло неї попрацювати…

Я дав свою ногу. Хірург бере ручку свого ножа в зуби, підводить мою ногу собі під ліву руку, затискає її міцно, виймає з рота ножа, встромляє його лезо в розтин моєї рани й робить мені глибокий і широкий розріз. Я й не скривився, але Жанна відвернулася, Деніза пронизливо скрикнула й втратила свідомість…

Тут Жак урвав своє оповідання і вчинив новий напад на кабаківку. Напади були тим частіші, чим коротша відстань, тобто як кажуть геометри, обернено пропорційна до відстані. Він був у своїх вимірах такий точний, що з повної на від'їзді кабаківка ставала порожня по приїзді. Добродії з управи мостів і шляхів могли б зробити з неї чудовий шляхомір, і кожен напад на неї мав здебільшого свою достатню підставу. Цього разу його вчинено було на те, щоб опритомнити Денізу й очунятись від болісного розтину, що його зробив Жакові в коліні хірург. Коли Деніза очутилась і сам він став на силі, то повів далі.

Жак. Цей величезний розтин розкрив до глибини мою рану, звідки хірург витяг щипцями малесенький шматочок сукна від моїх штанів, що там лишився і своєю присутністю спричиняв болі й не давав рані повністю затягнутися. Після цієї операції мій стан завдяки Денізиному доглядові дедалі кращав, болі й пропасниця зникли, з'явився апетит, повернувся сон, і я відчув, що набираюся сили. Деніза перев'язувала мене надзвичайно пильно і дбайливо. Треба було бачити, як обережно й легко знімала вона мою перев'язку, як боялася завдати мені хоч трохи болю, як промивала мені рану. Я сидів край ліжка, вона стояла одним коліном на землі, моя нога лежала в неї на стегні, яке я іноді стиха натискував. Однією рукою я спирався їй на плече і зворушливо дивися на неї. їй, здається, це подобалося. Коли вона закінчувала перев'язувати, я брав її за руки, дякував, не знав, що сказати і як засвідчити свою подяку. Вона стояла, опустивши очі, і мовчки слухала мене. У кожного коробейника, що приходив до замку, я їй неодмінно купував що-небудь: то косинку, то кілька аршин ситцю чи серпанку, золотий хрестик, бавовняні панчохи, каблучку, гранатове намисто. Купивши щось, мав мороку запропонувати, а вона мала мороку прийняти. Спочатку я показував їй річ. Якщо вона їй подобалась, я казав: «Це я вам купив, Денізо…» Коли вона приймала, моя рука тремтіла, даючи їй дарунка, а її рука — беручи його. Одного дня, не знаючи вже, що їй подарувати, я купив підв'язки. Вони були шовкові, обшиті білим, синьо-червоні і з девізом. Уранці, перед тим як вона прийшла, я поклав їх на спинку стільця, що стояв коло мого ліжка. Деніза зразу їх побачила й сказала:

— О, які гарні підв'язки!

— Це моїй коханій, — відповів я.

— Так у вас є кохана, пане Жаку?

— Звичайно! Хіба я вам ще не казав?

— Ні. Вона, певно, дуже люба, правда?

— Надзвичайно.

— І ви її дуже кохаєте?

— Усім серцем.

— І вона вас так само кохає?

— Про це не знаю. Ці підв'язки — їй, і вона пообіцяла мені ласку, від якої я, мабуть, розгублюсь, коли дістану.

— Яка ж це ласка?

— Така, що із цих двох підв'язок я одну надіну власними руками…

Деніза почервоніла, не зрозуміла моїх слів, подумала, що підв'язки справді для іншої, посмутніла, робила все не до ладу, не знаходила потрібного для перев'язки, хоч воно було в неї перед очима, перекинула вино, яке поставила грітися, підійшла до мого ліжка перев'язувати, взяла мою ногу тремтячою рукою, незграбно розв'язала бинти, а коли треба було промити рану, забула все потрібне до цього, почала шукати, і, коли перев'язувала, я побачив, що вона плаче.

— Ви, здається, плачете, Денізо. Що це з вами?

— Нічого.

— Може, вас образили?

— Так.

— А хто ж це, лихий, образив вас?

— Ви.

— Я?

— А так.

— Як же це сталося?..

Замість відповіді вона показала очима на підв'язки.

— Ото, — сказав я їй, — через це ви плачете?

— Атож.

— Ет, не плачте, Денізо, я їх вам купив!

— Ви щиру правду кажете, пане Жаку?

— Щирісіньку, таку правду, що ось вони вам.

І подав їй обидві. Але одну затримав. Умить вона усміхнулася крізь сльози. Я взяв її за руку, підвів до ліжка, взяв її ногу й поставив на край, закотив їй спідниці до коліна, де вона притиснула їх обома руками, поцілував їй ногу й надів підв'язку, що тримав у руці, та тільки-но встиг надіти, як увійшла її мати Жанна.