Дені Дідро - Жак-фаталіст

Його суперник. Невеличкий флюс?

Деглан. Це пройде…

Поговоривши якийсь час, Деглан пішов собі, а йдучи, зробив своєму суперникові знак, який той чудово зрозумів. Суперник теж вийшов, і вони пішли. Деглан — по один бік вулиці, а його суперник — по другий, зустрілися вони поза садами чудової вдови, стали до бою, і Дегланів суперник упав на бойовищі, поранений тяжко, але не смертельно. Поки його відвозили додому, Деглан вертається до своєї вдови, сідає, вони знову починають мову про вчорашню пригоду. Вона питає, що значить величезний і смішний пластир майже на всю щоку. Він підводиться, дивиться в дзеркало.

— Справді, — каже, — він здається мені трохи завеликим…

Бере в дами ножиці, знімає пластир, трохи обрізує його з усіх боків, наліплює назад на місце й каже вдові:

— Як він вам тепер здається?

— Трохи менш смішним, ніж раніше.

— І то вже добре.

Дегланів суперник видужав. Відбулася друга дуель, знову переміг Деглан, і так п'ять чи шість разів уряд, а Деглан кожного разу обрізував свій пластир на маленьку смужку й знову наліплював його на щоку.

Жак. Чим же ця пригода скінчилася? Коли мене привезли до Деглана в замок, у нього, здається, вже не було того чорного кружальця.

Пан. Атож. Кінець цієї пригоди був кінцем чудової вдови. Довга туга, якої завдала їй ця справа, до краю зруйнувала її кволе й хистке здоров'я.

Жак. А Деглан?

Пан. Одного дня, коли ми вдвох гуляли, він дістав листа, розпечатав його й сказав:

— Він був дуже хоробрий, але з його смерті я не можу журитися…

І відразу здер із щоки решту чорного кружала, що від частого обрізування стало вже завбільшки, як звичайна мушка. Оце Дегланова історія. Жака вдоволено, і чи можу я сподіватись, що він слухатиме історію мого кохання або почне далі історію свого?

Жак. Не те й не те.

Пан. З якої причини?

Жак. Бо надворі стоїть спека, я стомився, місцевість чарівна, ми спинимось ось тут під деревами й спочинемо в холодку коло струмка.

Пан. Я згоден, але твоя нежить?

Жак. Від неї жар, а лікарі кажуть, що противне лікується противним.

Пан. Це правдиво як у царині фізичній, так і в моральній. Дивну я помітив річ: немає моральних правил, з яких не зробили б медичного афоризму, і, навпаки, мало з яких медичних афоризмів не зроблено морального правила.

Жак. Так і мусить бути.

Вони злізають з коней, простягаються на траві. Жак каже панові:

— Спатимете чи ні? Якщо ви не спатимете, я спатиму; якщо ви спатимете, я не спатиму.

Пан каже йому:

— Спи, спи.

— А чи можу я покластися, що ви не спатимете? Бо цього разу ми можемо втратити двох коней.

Пан дістав годинника й табакерку. Жак вирішив будь-що заснути, але щомиті прокидався й ляскав у повітрі руками. Пан спитав його:

— Якого ти біса?

Жак. Мушва та комарі. Хотів би я знати, на що живуть ці капосні комахи?

Пан. А як не знаєш, то думаєш, що ні на що? Природа не створила нічого марного та зайвого.

Жак. Мабуть, бо коли щось є, воно мусить бути.

Пан. Що ти робиш, коли в тебе забагато крові або зіпсута кров? Кличеш хірурга, щоб пустив її тобі. Так от, комарі, на яких ти нарікаєш, це хмара маленьких хірургів, які колять тебе своїми ланцетиками й пускають тобі кров краплю по краплі.

Жак. Це так, але ж навмання, не розбираючи, чи в мене її забагато, чи замало. Приведіть сюди сухотного й подивіться, чи не жалитимуть його маленькі крилаті хірурги. Вони дбають про себе, і все в природі дбає тільки про себе, про себе. Хай це на шкоду іншим, то байдуже, аби тільки собі було добре… — І знову ляскав у повітрі руками й казав: — До біса маленьких крилатих хірургів!

Пан. Жаку, ти знаєш байку про Гаро? [300] Гаро — персонаж байки Лафонтена «Жолудь та тиква», втілює незадоволеного критика.

Жак. Атож.

Пан. Якою вона тобі здається?

Жак. Поганою.

Пан. Це легко сказати.

Жак. І легко довести. Чи заснув би той дурень Гаро під дубом, якби на ньому росли гарбузи, а не жолуді? А якби він не під дубом заснув, хіба не байдуже було б для порятунку його носа, гарбузи з нього падають чи жолуді? Це ви дайте дітям читати.

Пан. Філософ із твоїм ім'ям цього не хоче. [301] Філософ з твоїм ім'ям цього не хоче. — Жан-Жак Руссо. У дидактичному романі «Еміль, або Про виховання» (1761) йдеться, зокрема, про коло читання для юнацтва.

Жак. Бо в кожного своя думка, і Жан-Жак — не Жак.